Викриття

Коли Гап!лик вже був надійно зв’язаний, роздивитись його підійшла й дівчинка. Вона несла на руках Бряка: вугiлля з шерсті забруднило її долоні, але вона наче не помічала цього. Керефін черговий раз глянув на забиту руку Хельди й філософськи копнув Гап!лика по лапі:

— Ну що ж. Скоро підійдуть слідчі від привидів. Поки що мені треба в темпі викликати того адміна. І заразом маму цієї бідолахи.

— І маму, — погодилась дівчинка. Вона ще раз глянула на Гап!лика й про всяк випадок сховалась за спину Хельди: — а того дядька, що забрав мене від мами, ви теж зв’яжете? 

— Обов’язково, — Хельда завела назад руку і погладила її по м’якому волоссю. — Я поки що спробую приманити того другого привида. Якщо ця «співробітниця» застрягла десь тут і страждає через вигадані провини… Йаванна велика. Я хочу їй скоріше допомогти. Я читала про відвар, пара з якого заспокоює примар. Спробую зробити.

Вони з Керефіном коротко перезирнулися і відвели очі. Хельда поправила сукню і швидко пішла вниз. Чесно кажучи, її пекло бажання поговорити про свої власні вигадані (або не вигадані) провини, але поки що торкатися їх було лячно. Вони могли потонути в цій розмові, а скоро прийдуть і привиди, і дракони, і ще не вистачало ревіти просто при них, якщо розмова зверне не туди.

…Як на зло, потрібна трава росла якраз біля «зони пасток», і звісно ж, ті думки знову прийшли (або посилились — важко сказати). Хельда зчепила зуби. 

Керефін при зустрічі виглядав щасливим, і обійми були міцними: не схоже, щоб він на неї сердився. Треба було просто бути поближче до нього, радіти його присутності й  — шепотіло щось — заразом стежити за його поглядами та інтонаціями. Пучок жорсткої трави, другий, м’ята на додаток, десь тут росла. Хотілося скоріше повернутися; в душі росло хворобливе бажання шукати ознаки роздратування в його інтонаціях чи поглядах. Там було багато битих дзеркал. Можливо, в одному з них вдасться вловити його погляд на неї, коли він буде думати, що вона не бачить. 

Дурня, дурня, з цим треба було боротися. В будь-якому випадку гаяти час не хотілося, скоро повинно було початися важливе. Коротко звірившись з давно збереженим в телефоні рецептом і переконавшись, що все необхідне зібране, Хельда повернулась. 

Судячи з вигуків і нявчання, дівчина і Бряк гралися в сусідній кімнаті. Керефін глянув на неї з дивним полегшенням — наче очікував, що вона зараз втече і більше ніколи не повернеться. 

Хех. Він вважає тебе безвідповідальною.

Та відчепися вже!

На мить вони коротко обійнялись, потім Хельда, чхаючи від пилу, почала розводити вогонь в захаращеному каміні. Керефін щось набрав в гапликовому телефоні й підійшов — так близько, що можна було відчути його тепло і дихання.

— Скажи, ти коли-небудь хотіла від мене піти? Я все розумію, що ці думки це переважно просто навіювання і тому подібне. Я.. я просто хочу знати.

Хельда облизнулась. Зараз, щоб витягнути одне одного, вони мали бути чесними.

— Ніколи не хотіла, але пару разів збиралась. Коли ти дивився на грядки і зітхнув, й коли згадав про нову співробітницю, у мене була думка, що тобі буде краще з кимось зі своїх, ну ти зрозумів, але кожен раз то було на хвилину і…

Договорити вона не встигла: за спинами хтось кашлянув, від чого обоє мало не підстрибнули. Озирнувшись, вони побачили привида з сигарою й в капелюсі. Навколо нього в повітрі кружляли примарні листки паперів: деякі з них палали примарним же полум’ям. Привид випустив блакитний дим — на щастя, не смердючий. 

— Тормар, керівник слідчого відділу. Це ви з нами зв’язувалися? Це той викрадач-жертва в сусідній кімнаті? По нашій співробітниці щось відомо? Чим це тут так добре пахне?

— Так, це він, — коротко озвався Керефін, м’яко ступивши вперед і трохи прикривши Хельду собою. — Шахрая я вже викликав. Він поки нічого не підозрює.

— Я зараз роблю зілля, щоб викликати вашу співробітницю, — додала Хельда, визираючи з-за його спини й здивовано розглядаючи примарні листки, що продовжували кружляти й палати навколо. Їй спало на думку, що новий знайомий загинув посеред вибуху.

— Прийнято, — привид сунув носа в горщик, принюхуючись.

— Я не про це, я не про грядки, — прошепотів Керефін на вухо Хельді. — Тобі важко зі мною? Тобі не подобається мій будинок? Тобі самотньо без рідних? Я агресивний? 

— Я…

— Добре, добре, — Тормар розпрямився, затягнувся і випустив клуби примарного диму. — Спробуємо так. Ну шо, — гаркнув він у повітря, — всі по місцях!

Зі стін вигулькнули кілька привидів у формах констеблів; вони кивнули і знов зникли. 

— Все гаразд, — прошепотіла Хельда, — тільки можна було б зробити гірку для спуску. Вверх підійматись ще нормально, а от вниз іноді якось…

— Ой, шеф, там кіт верхи на бджолі літає!

— То наші, — сказали Хельда і Керефін хором; потім Керефін прошепотів: — Зробимо, або перший поверх добудуємо. Я знайду роботу, одразу викличемо архітектора і добудуємо, що ще?

— Лампу, лампу заносьте! — галасували якісь привиди.

— Я скажу, якщо щось згадаю. Тепер… знаєш, я не ельфійка…

— Серйозно?! — відсахнувшись, Керефін схопився за серце. — У мене пару разів виникали такі підозри, але… АЙ!!!

— Там аж два дракони летять! — галасували привиди. 

— Всі по місцях! — пирхнув димом Тормар.

Керефін знову сів на трельяж, Хельда ще раз його ущипнула й примостилась поруч. Бджілка занесла Бряка в нішу вгорі (здається, йому було дуже весело кататись верхи). Здалеку почувся ляскіт драконячих крил — і він щосекунди ставав голосніше. Все застигло. 

— Повертаючись до претензій, — прошепотіла Хельда краєм рота, —  щойно ти вирішуєш власні роздраї, починаєш сміятися над моїми або переводити тему.

— Вибач, мовчу.

— Так от, в деякі моменти мені важко здогадатись, що тобі може щось не сподобатись. З очевидного, ну… Грядки? І ще тої. Вибач за весь зіпсований одяг.