Хельда прокинулась від першого ранкового променя. Не розплющуючи очей, вона повільно вдихнула свіже повітря й солодко потягнулась. Під рукою дихало щось тепленьке, з м’якою шерстю. Сонно пробурмотівши: «Бряк, привіт», вона пригорнула це до себе (Бряк, здається, дуже виріс за ніч) і погладила. Зараз, мабуть, Керефін принесе каву, а потім вони поїдуть… Не додумавши до кінця, Хельда заціпеніла — її руки наткнулась на жорсткі комашині крильця, і це було дуже, дуже нетипово для будь-якого кошеняти. Миттю остаточно прокинувшись і все згадавши, вона різко сіла і озирнулася.
Поруч з нею, затишно згорнувшись калачиком, спала бджола розміром з дебелого кота.
Деякий час Хельда дивилась на неї, потім сказала сама собі «ясно» (хоча, чесно кажучи, взагалі нічого не було ясно) і роздивилась по сторонах.
Світанок був прозорим і невагомим. Вони лежали на залишках шикарного різьбленого ліжка, зараз застеленого свіжою травою і листям, і над ними погойдувались від вітру обплетені плющем залишки балдахіна. Неподалік стояло трюмо з розбитим дзеркалом. Замість стіни навпроти шуміла і плескотала вода — водоспад протікав просто поряд з ними, і промені, що проходили через нього, примхливо грали в кімнаті. Ніби ніяких драконів поблизу нібито не було, добре. Можливо, таки вдасться переховуватись, поки Керефін не підійде.
Керефін… Застогнавши, Хельда закрила обличчя долонями. Це самозвинувачення вже не можна було списати на місцевість — він просто не міг помилитися так, щоб дійшло аж до звільнення, тобто все ж загадковим чином завинила вона. Ну як, як так можна було налажати за дві хвилини мовчання?!
Підскочивши, Хельда нервово пройшлася по кімнаті. Біль шукав вихід хоч в якомусь русі; покопирсавшись в кишені, вона витягла свій план дачі, але на приємні думки відволіктися вже не вдавалося, ніби під драною ковдрою від холодного вітру.
«Вибір простий — дати волю йому нарешті, задзвонити просто зараз і сказати, щоб він повертав назад, перестати псувати йому кар’єру й…» Думка здавалась чужою, холодною, слизькою, і Хельда сердито струснула головою, навіть не додумавши її до кінця. «Покинути одразу після звільнення, серйозно? Це ж ще гірше буде. Ні, його в першу чергу слід підтримати. Повернемося, приготую щось з того, що він особливо любить. Ну і взагалі пошукаю такі рецепти, щоб підтримували, які там продукти на гормони впливають, гляну». Щось ще забриніло з цього приводу, але інше потім — зараз потрібна була консультація.
Прикусивши губу, Хельда швидко набрала бабулю. Гудок, другий, третій, нервове притупування ногою, — а потім зі слухавки долинув хрипкий голос Дордрі:
— Привіт, панно Хельда! Мейв готує, руки зайняті, питає, що сталося.
Розмова не те щоб для сторонніх, але й чекати не було сил.
— Добридень пане Дордрі. Скажіть, що Керефіна звільнили через мене.
— А-а-а, — ніби як опустивши слухавку, Дордрі заорав вбік: — Її вухатого через неї звільнили!
Щось невиразно пробурмотіло на фоні й він повторив питання в слухавку:
— А чого звільнили?
— Я не знаю, я просто привіталась і потім мовчала. Може, не сподобалась його редактору? Може, сильно не сподобалась, звідки я знаю?
— А-а-а, не сподобалась, — співчутливо констатував Дордрі й знову заорав вбік:
— Той редактор сказав, що Хельда страшна, тому її цього звільнили!
На фоні почувся дзвін розбитого посуду, наче хтось випустив його з рук, і тихе: «Шо-шо він сказав» від якого навіть повітря навіть тут закрижаніло. Хельда хотіла його поправити, але тут на екрані заблимав вхідний від Керефіна. Пробурмотівши: «Ой, даруйте, я передзвоню», вона перемкнулася на нього.
— Привіт, не спиш? Ти в безпеці? — дочекавшись відповіді, Керефін на диво весело продовжив: — Я розкопав дещо цікаве про цього твого добродія, який другий корм і поради давав. Отже…
Коли він закінчив розповідь, Хельда озирнулась на ліжко: замість бджоли на його краю зараз сиділи маленька дівчинка, що сонно потирала оченята.
— Ясно. Ясно. Здається, у мене є ще один маленький миленький шматочок пазла. Зараз буду розбиратися, як він відноситься до цієї історії. Скажи… Ну… — («Добре, добре, бентежні питання потім»). — Що робитимемо далі?
— Я поки не хочу вбивати цього Гаплика. Краще допитати — принаймні, для початку. Я хочу розібратися в справі. Зараз обговоримо, як його обробити, щоб, гм, налаштувати на співпрацю. І знаєш що? Я вже бачу замок з водоспадом, про який ти казала.
***
Халепи почалися у Гап!лика вже зранку. Він таки набрав потрібної води й прилетів вкрай заморений, але — от тобі й все спасибі! — цієї безсовістної та безвідповідальної хобітки знову не було на місці. Ланцюг валявся на підлозі.
Покинувши воду, Гап!лик роздратовано вилетів назовні — прямо на те місце, де знаходив втікачку зазвичай. Втім, цього разу там її не було, зате на камінні демонстративно лежало щось зелене. Підлетівши і придивившись, бідолаха схопився за серце — то було тринадцять (тринадцять!!!) листочків конюшини навіть не з трьома, а з двома пелюстками. Як так?! Першим бажанням було драпати світ за очі, але тут вже в справу вступив потужний драконячий інстінкт охороняти скарбницю — щось було не так, зовсім не так, і тепер не можна було спускати з неї очей. Гап!лик хутчіш помчав туди: але варто було переступити поріг, як з-за стійки з кубками долинув тихий свист. Свист?! В скарбниці?!
Кілька годин пройшли вкрай тривожно. Кидати коштовності було важко, але втікачку слід було негайно знайти (здається, саме вона стала джерелом нових проблем) тож Гап!лик почав обшукувати замок. Куди їй було ще дітися? Хоча якби її звірі з’їли, було б спокійніше. Пошуки виявилися не те щоб зовсім невдалими — він її навіть кілька разів бачив, але коли долітав до місця, дрібна зараза наче розчинялась в повітрі. За пару годин Гап!лик насправді почав злитися: думки заповнило не до кінця сформульоване, але ядуче «Та я її!».
Так пройшла половина дня: і коли Гап!лик вже почав скипати, удари посипалися безперервно.
Відредаговано: 13.07.2024