Про харчові добавки

— У тебе вже почався стокгольмський синдром?

Не встигла Хельда відповісти, як телефон защебетав знайомою мелодією. Вона була встановлена лише на один контакт, і серце розквітло радістю; втім, та одразу змінилась роздратуванням. От зараза, як невчасно цю свиню лускату принесло, не міг ще хвилин двадцять своїм феншуєм десь погратися! Хельда швидко скинула виклик, набрала, що передзвонить і глянула на Гап!лика.

— Слухай, мені треба поговорити. Я поговорю і буду тихо сидіти, де повинна, добре? 

— Нащо тобі з кимось розмовляти? Я принесу все, що треба буде. І зійди з каміння, ти на щілині стоїш, то не до добра.

Треба було докласти зусиль, щоб не надто голосно зарипіти зубами. Хельда відступила вбік, мимоволі стискаючи телефон в руках. Аж палало, так хотілося почути голос Керефіна, а ще краще — пірнути до нього просто через екран.

— Це терміново. Це… — чим би цю скотиняку пройняти? — це родинна справа.

— Родинна? — Гап!лик миттю нашорошився і ніби як злякався. — А… Ну, то знаєш…

Наступної миті він раптом ляснув хвостом Хельду по руці й вибив телефон, а потім швидко підхопив його лапою. Проігнорувавши зойк, він протараторив: 

— Тебе треба відпочити від родини. Ну типу перезавантажитись і все таке інше. Ви занадто залежні від тих технологій. Але нічого, я тобі допоможу, — і він схопив Хельду за шиворот. 

🥧🥧🥧

За двадцять хвилин Хельда сиділа, прикута ланцюгом до свого місця, й похмуро слухала Гап!лика. Рука боліла, на місці відсутнього телефона була ще більш болісна порожнеча, і загалом ситуація ставала вкрай неприємною. «Я ж обіцяла передзвонити. Керефін, мабуть, хвилюється. Я ж завжди передзвонювала, коли обіцяла».

Сам Гап!лик, щоб її розважити, показував фотографії зі свого телефона. Переважно там були його селфі з тренажерного залу: перед дзеркалом, зі струменем полум’я з пащі. На фоні можна було побачити інших драконів, що так само дихали полум’ям та фотографувалися біля дзеркал; тільки у одного замість вогню був феєрверк. 

— А он ще бачиш невдаху без полум’я? У нього цибульний, ну, цибулинний подих, хе-хе. Лицарів відганяє наче добре, але невдаха ж, ну!

— Так, — стримано озвалась Хельда, — бачу невдаху.

Сама вона думала про те, що застереження іншого дракона могли бути доречними. Вона знала таких, як Гап!лик — ніби незлих, ніби навіть привітних, але надто на своїй хвилі. Він напевно її не спалить і не з’їсть — просто надовго захопиться чимось іншим, і згадає про її існування, коли вона вже помре тут від спраги, як ці нещасні покручені деревця. Ну а потім, ймовірно, скаже: «Ой, не пощастило, мабуть, не тією рукою почухалася». Ні, треба було тікати за першої нагоди. Керефін заборонив йти йому назустріч через диких звірів — але, можливо, вдасться сховатися нагорі, в замку? Загадкова ж дитина там якось ховається?

Тут Гап!лик, здається вирішив побити вже всі рекорди пришелепкуватості.

— Ну добре, що ми все про мене та про мене. Розкажи, як у тебе справи? Може, я тобі допоможу з чимось? — і він спокійно, наче так і треба, почав копирсатися в її телефоні. — О, бачу найпопулярніший запит «ідеї для книги рецептів». Тю, так я тобі миттю підкажу. Напиши про… салати! Повний огляд! Буде цікаво! Можеш мені присвятити, я не проти. Знаєш, — очі у нього схвильовано заблищали, — я оце нещодавно ворожив на книзі «Палкий викрадач», і там…

— Вимкни мій телефон, будь ласка. Вибач, забула попередити, на ньому пристріт, він тільки за паролем відключається. Щодо книги — чудова ідея. Обов’язково так і зроблю. Тільки, якщо вже тобі присвячувати, за традицією ти повинен спочатку вивчити і продекларувати мені вірші. І якщо вже писати «повний огляд салатів» — думаю, всіх сонетів Кено вистачить. Не хвилюйся, там десять сторінок усього. Як вивчиш, я напишу. А тепер покажи мені свою скарбницю. Я маю якось налаштуватись на її вібрації, щоб все вийшло.

Здається, на мить Гап!лик збентежився і зніяковів. 

— Ну… Мабуть, ти права. Зараз вона не те щоб надто розкішна, але це все негативні впливи заздрісників. Ну, побачиш. Я думаю, ти зможеш це гармонізувати. 

Посопівши, він все ж повів її за собою — втім, ланцюг так і не зняв. 

…Золота і коштовностей тут дійсно було небагато — бабусин зневажливий регіт при вигляді подібного жалюгідства чувся як наяву. Шкода — її дійсно хотілося порадувати. Та й Керефін купив би собі новий кинджал, а то нещодавно одну з дорогих моделей, ну… Бряк зламав. Втім, Хельда майже одразу побачила те, заради чого просилася — а саме брошку. Та була у вигляді гілочки, з зеленими каменями-листячками, — може, ізумрудами, хоча скоріше просто підробками. Не важливо. Поки Гап!лик розповідав про якийсь старовинний меч, Хельда, намагаючись не дзвеніти ланцюгом, тихенько сунула брошку в кишеню. Після цього вона вже з чистою совістю перемкнулась на розповідь. 

— Це що, відкривачка для консервів?

— Ні, це меч!

Здається, то була таки відкривачка, але Хельда вирішила промовчати. 

Скоро екскурсія завершилася і вона знов опинилась серед грошових дерев на ланцюгу. Втім, цього разу Гап!лик швидко лишив її в спокої: Хельда урочисто заявила, що за її відчуттями, весь феншуй пішов шкереберть через пов’ялість дерев, тому для них обов’язково треба було дістати особливу воду з віддаленого водоспаду — тільки він дивився в потрібний бік і був правильної висоти, що забезпечувала найкращий потік ці. Гап!лик миттю заметушився, пообіцяв дістати все необхідне, лишив їй новий пакет корма і пішов.

Поки він вовтузився і шарудів за стіною в пошуках баклажки, Хельда, щоб чимось себе зайняти, цього разу уважно прочитала склад корма. «Е668 — відлякувач гномів? Цікаво. Не знала навіть, що бувають такі добавки». 

Нарешті Гап!лик крикнув, що скоро повернеться, і полетів. Хельда кинула пакет на підлогу і прислухалась. Переконавшись, що все тихо, вона витягла брошку, шпилькою швидко розкрила кайдани (цьому колись після фільму про заручників навчив Керефін), потім — слава Йаванні великій, вдалося! — схопила свій телефон, недбало прихований за вазоном, і чкурнула з ним нагору, до свіжого повітря, й, головне, мобільного покриття.