«Долина правди»

За дверми було урвище. Вислизнувши мало не останньої миті, Керефін стрибнув вниз, на крихітний виступ, де вгледів хоч якусь опору для ніг; ще раз; третій виступ осипався під ногами, і він з’їхав на боці стрімким схилом, розідравши одяг і подряпавши шкіру. Вгорі з таким стальним громом лязгнули двері, що горами прокотилася луна й схилом посипалося каміння. Діставшись рівної поверхні, Керефін схопився на ноги й скоріше відбіг далі, озираючись, щоб вчасно ухилятися він каменепаду. 

Коли все стихло, він нарешті зупинився, трохи віддихався, відпустив Бряка й озирнувся по сторонах. 

Навколо височіли гори, але попереду дійсно була долина — зелена, хоч і неприємно мовчазна: жодного птаха не чути. Можливо, вони замовкли через гуркіт, але інтуїція волала, що десь поблизу був монстр. Ну що ж, це набагато простіше, ніж принцеси. Та може, і виріже щось для Хельди. Роздратовано витерши об без того брудний одяг кров з руки й машинально лизнувши подряпину, Керефін ввімкнув диктофон.

— Я знаходжусь біля локації, яку адміністратор місцевого фестивалю охарактеризував як «долина правди». Є передчуття, що поблизу монстр. Запах не відчутний. Пріоритет полювання…. 

Тут Кефрін замислився. Само по собі полювання було не на часі, з іншого боку — якщо сервіс з орлами нікого не надішле, доведеться разом з Хельдою повертатись цією ж дорогою, і якщо монстр лишиться, це вже буде більш проблемно.

Важко, з присвистом видихнувши, Керефін вимкнув диктофон і провів рукою по волоссю. Якось все відразу звалилося. І адміністратор, паразита шматок, міг би попередити про двері. Взагалі, якщо вдуматись, ситуація скидалася на якусь змову, але над цим можна було подумати вже на ходу. Що ж — поки можна йти за курсом, там вже на ходу щось з’ясується.

Тоді Керефін погладив та напоїв з долоні трохи наляканого Бряка і звелів йому, по-перше, бути вкрай обережним, а по-друге, негайно повідомити, якщо побачить, почує чи внюхає щось не те. Той слухав уважно, але оченята вже злипалися; врешті-решт Керефін лише зітхнув і сунув його за пазуху. 

День згасав, але можна було піти на нічний перехід, чого час витрачати. Та й монстр в темряві може активізуватися, простіше буде його знайти. 

Підводити Хельду було не можна, тож Керефін про всяк випадок намастився кремом 12-в-1 (від сонця, місяця, комарів, радіації, вампірів, чупакабр та інших шкідливих чинників) і вколов профілактичне протиотрутне. Після цього він вирішив звіритись з онлайн-мапою і мало не підскочив: на екрані маячив пропущений власне від Хельди. Ой лихо, мабуть, вона якраз під час втечі телефонувала. 

Відчуваючи, як миттю збилося дихання, Керефін одразу передзвонив, але за пару секунд вона скинула. Після цього прийшло повідомлення «сн» – «скоро наберу» по їх термінології. Що ж поробиш. Ще пару секунд він гіпнотизував екран поглядом, потім написав «Вибач, чекаю», і, зітхнувши, рушив вперед.

Сонце вже сховалося за схилами гір, тільки над їх верхівками палав криваво-червоний захід. Ліс наповнили тіні, але нових ознак монстра не з’явилося. Схований під сорочкою Бряк лоскотав живіт, але спав безпробудно. 

Скоро серед темряви вдалося вгледіти стежину, що йшла в потрібному напрямку, і Керефін тихенько рушив нею.

Треба було додати, що він любить і сумує — чого не додав? Та і чого вона скинула? Хоча, можливо, їй хочеться трохи відпочити від нього. Від самого знайомства вони були майже нерозлучні, якщо не враховувати роботу — звісно, їй треба добряче перепочити. 

Крім того… Крім того, варто враховувати і те, що вона останнім часом майже не спілкувалася наживо з друзями або родичами, та й взагалі сородичами. Телефон та інше подібне — то таке. Щось слизьке і холодне втікало в думки. 

Ти ж спеціально завіз її якомога далі від рідних, правда? Жертвою легше керувати, якщо поряд з нею нікого немає…

Керефін струснув головою. Маячня якась. Не в останню чергу для того, щоб відволіктися, він знов уважно прислухався. Ні, жодних звуків, крім шереху листя та дзюрчання струмка, на яке він лише тепер звернув увагу. Що ж, оновити запас води не завадить.

Наповнивши флягу, Керефін сів неподалік, вмостив Бряка поруч, притулився до стовбура дерева й примружив очі. Він почувався не те щоб фізично втомленим, радше просто розбитим. Нічний туман підіймався, і слизьке й холодне знову стало голоснішим.

Ти ж спеціально завіз її так далеко? 

«Що? Це просто мій дім. Я жив там давно, от і все. В її будинку мені було надто тісно, та і сусіди… Ніби непогані, але загалом атмосфера стала така собі. Вона швидко погодилась, що краще буде переїхати до мене. Мені здалося, що вона сподівалася на це».

Як же зручно, що «просто-дім» виявився у такій відлюдницькій місцевості, м-м-м. 

«Це. Мій. Дім. Нормальний лісовий район, мідл-клас, не нетрі ж якісь».

А вона знала, на що підписується? Для тебе її будинок був замалий, а для неї твій не завеликий? Не зависокий? Ти ж знав, що хобіти ненавидять сходи?

«….»

Хитро все продумав. І репутацію зіпсував назавжди, щоб не змогла повернутися, і агресивно натякнув, що їй не можна спілкуватись з чоловіками? Пам’ятаєш той випадок на полюванні? Абьюзер, садист і маніяк. Навколо шукаєш монстра? Не дійшло ще, хто тут монстр? Ти ж знаєш, як треба поступати з монстрами?

Тут Керефін аж підскочив від болю: Бряк несподівано вчепився йому в ногу тоненькими іклами — і одразу відсахнувся, дивлячись водночас налякано й винувато, ще й лапкою показав кудись в повітря: мабуть, теж в голові запаморочилося.

— Ох. Дякую, котику. Пішли звідси швиденько, тут щось зовсім не те. 

Накинувши наплічник і швидко підхопивши Бряка на руки, Керефін швидко попрямував далі. 

Принаймні, швидко було спочатку. Думки поверталися знову і знову, і тепер власні виправдання вже не здавалися такими правдивими; ноги грузли і в’язли, наче у невидимій трясовині.

Лиходії завжди знаходять купу виправдань своїх вчинків. Найсмішніше й найогидніше, що вони зазвичай щиро вірять у ці свої «благі наміри». Вона ж сама так хотіла, вона ж на це сподівалася, хі-хі-хі. Та вона молиться, щоб ти дав їй спокій!