Розмови й пастки

З мамою Хельда не розмовляла вже досить давно, скидати виклик було б неправильно. Крім того, можливо, та дізналась про викрадення й розхвилювалась? Відчуваючи, як всередині все хворобливо напружується і стискається, Хельда натиснула «Прийняти».

— Привіт, — долинув зі слухавки життєрадісний голос, — ну що, коли додому?

От так сходу, як ногою в двері — по-ча-ло-ся.

— Не скоро. Вибач, я побі…

— Бачила твою останню статтю про хмарне суфле. Дуже добре вийшло. До речі, у нас тут така ожина народилась, як гарбузяка, тобі б спробувати для своїх рецептів.

— На жаль, поки що не можу від’їхати. Як у тебе справи?

Геть-чисто проігнорувавши останнє питання, мама зітхнула:

— Мілош тебе все згадує, вчора якраз розмовляли про тебе.

Хельда скреготнула зубами — Мілош був провісником життєво важливої інформації про те, що сказали сусіди, і які вони милі й толерантні, і як вони категорично її не засудили, і як вони вже кілька місяців збираються вечорами в тавернах, щоб її не засуджувати, без проблем можна повертатися, всі все розуміють.

— До речі, Мілош закінчив вже будівництво, чарівний просто будиночок вийшов. Ну, звісно, тобі може здатись не надто великим і пафосним після тих… хоромів…

«Я не буду жартувати в розмові з матір’ю про недостатні тепер вже розміри. Не буду. Не буду».

Тим часом мама продовжила:

— Ну то я йому скажу, хай тобі надішле світлини. Просто так, глянеш, може, цікаво буде. Я так скучила за тобою…

А оце вже за ступенем небезпеки дорівнювало п’яти Мілошам водночас. Миттю спітнівши, Хельда нажала тривожну кнопку з запитом передзвона бабусі.

— …Тож оце вчора з Мілошем поговорили, і я не знаю, щось так серце розболілося….

«Бабуню, телефонуй скоріше, будь ласочка!»

—...Все таблетки пила та фотографії твої переглядала, і… Ой, хвилинку, виклик.

Хельда з полегшенням озвалась:

— О, мені теж, бачу, це бабуся чогось на конференцію кличе, все, я перемикаюсь, приєднуйся, якщо що.

Була надія, що ця розмова на цьому й закінчиться. Хельда перемкнулась, і зі слухавки накотився веселий, хрипкий та рипучий голос:

— Привіт, люба! Ну що, як поїздочка? Ще по кабаках гуляєте? Як будете в «Срібній підв’язці», купи і відправ мені вина, кажуть, там файні добірки.

Хельда хотіла сказати, що це вже зроблено, вони з Керефіном як чуяли — але тут (не пощастило таки) до конференції доєдналась мама.

— Привіт, — слабко прошелестіла вона. — Що, про гульки розмовляєте? Це правильно, чому б життю не радіти, якщо є змога. Щастить деяким. Я б теж хотіла погуляти, але з серцем…

— Щастить?! — миттю скипіла бабуся. — Та я спати не можу від того, як ти життя моїй манюні ламаєш! Дитина щастя своє знайшла, а ти! Того тижня такий тиск був, лікар сказав, що якщо голкою тицьнути, всю скелю знесе!

— Та невже?! А у мене впав так, що з кротами шукали!

Хельда сіла, оперлась спиною об нагрітий на сонце валун й схрестила ноги. Деякий час вона просто грішним ділом насолоджувалась розмовою: коли в справу вступала бабуся, боятися вже було нічого.

Драматичне напруження зростало: в справу пішли верениці гоночних швидких та гелікоптери з вантажами пігулок, реаніматологи всього світу розділилися на два табори й працювали кожен в три зміни, а фармацевти ридали від безсилля перед подібною дочірньою безсовісністю та невдячністю.

— Серце зараз розірветься просто! — простогнала бабуся, потім, ніби як прикривши телефон рукою, крикнула кудись вбік «Любий, плесни ще пивка!», і продовжила: — Всю ніч не могла спати, так плакала!

Десь з її боку почувся гномій регіт, а потім одразу гуркіт і зойк: «Все-все, серденько, мовчу!»

Бабуся, звісно, перемогла, так завжди було; врешті-решт, схлипнувши, мама відключилась. Після недовго переможного мовчання бабуся бадьоро поцікавилась:

— Ну то що як? 

— Та й таке. Уяви, мене дракон викрав.

— Та ти шо?! Оце пощастило! Ти ж скарбницю дивилась вже? Прикрас багато чи все лабуда типу зброї? З бабусею потім поділишся? А що за дракон? 

— Та Гаплик, чи то блін, Гап!лик по їхньому. Тупий, як і ім’я.

— Та-а-а? — бабуся наче дійсно замислилась, — Знаєш, щось таке я чула про нього саме нещодавно, треба згадати. Хм… Не люблю я такі збіги. Згадаю, що то було, скажу.

— А не чула, що там за древні пастки у нього біля нори?

— Нє. А ти їх сфоткай і перекинь, хай мій Дордрі гляне, він спец. І скажи, як та зустріч пройшла з редактором Керефіна? 

— Та нормально, хоча насправді яка там зустріч, п'ять хвилин перед від'їздом, коли вони там папери якісь передавали. Він на мене й не дивився майже. Але йому сподобалось печиво. Я нам в дорогу зробила, його пригостили теж.

— Так, ну і? Він же на тебе по-любому запав, просто показувати не хотів. Коли тепер зустрічаєтесь? Скільки він заробляє, до речі?

— Ба!

— Шо-о?! Хочеш сказати, що на тебе запав редактор ельфійського видання, а ти нічого з цього приводу робити не збираєшся? Ой, моє серце, ой, моє старе хворе серце… Тиск підіймається….

— БА!!!

— Та жартую я! Все, давай, чекаю фотки пасток, Дордрі нам все розбере. І в скарбницю збігай обов'язково, надійшли мені фотки, старенька бабця щось обере собі. Малесеньке щось, просто на згадку, як сувенірчик. Що там старій вже треба… Так ото, може, трохи рубінчиків на корсету нашкрябається, або якщо каблучка якісь будуть, чи намистечко… Цьом, люба.

Коли вона відключилася, Хельда видихнула й деякий час дивилася в небо, щоб голова перестала йти обертом. Потім переглянула повідомлення: на жаль, від Керефіна не було жодного. Пропущених теж. Що ж, він знав, що вона не на зв’язку — але трохи сумно. Тоді набрала його сама — але він не відповів. Ну, мабуть, зайнятий. Дорога серед гір важка, і хіба мало які почвари там вештаються. Потім сам передзвонить. А поки що можна допомогти йому зі свого боку та для початку сфотографувати ті пастки.

Хельда уважно оглянулась на всі боки, переконалась, що за нею не стежать, і почала обережно підбиратися до «зони пасток», як запам’ятала її на мапі. Вечірнє сонце заливало медовим золотом водоспад, легкий вітер ніс запах квітів, але раптом серце охопив сум. Ну серйозно, міг би і написати щось.