На новому місці

Дракон сором’язливо обвів лапою приміщення:

— Ось. Розташовуйтесь, будь ласка. Буду вдячний, якщо побудете в цій зоні. Мене звати Гап!лик.

— Що? Гаплик? Серйозно?

— Нє-нє, ви тіки правильно вимовляйте. Правильно буде Гап!лик. Інтонації — це важливий аспект, який вказує на особистість. Це важлива культурна традиція. Наша. Драконяча себто. А то так можна мене навіть з Гап…ли-иком  поплутати, господи твоя воля.

— А, ну ясно, — рівно озвалась Хельда, розглядаючи свої нігті. «То!бі! ха!на!» продовжила вона подумки. Втім, починати відкритий конфлікт не хотілося: в історіях з неприємними роботодавцями і замовниками вона звикла покладатися в першу чергу на витримку, а ця ситуація відчувалась приблизно так само. Погрожувати візитом Керефіна теж сенсу не було — навряд чи її після цього відпустять, то хай вже краще сюрприз буде. Зараз вона воліла спостерігати.

Печера навколо було дивацька. Криві кам’яні стіни, наче мохом, були вкриті дірявими монетками і жовто-красними картинками, помітно скуйовдженими від вогкого затхлого повітря. Вздовж стін вишикувались рядки запилюжених жаб з монетками в роті — здавалось, могли задавити самим лише виглядом. Лампи, що стояли по кутах, плодили від усього цього безліч химерних тіней.

Так чи інакше, її вдавано спокійна поведінка Гап!лика підбадьорила. 

— Ну, то… обживайтеся. Ось їжа, — він протягнув Хельді пакетик.

Та здивовано взяла його в руки. На упаковці був напис «Корм для принцес».

— Ну, ми ж самі не можемо їм готувати, продукти часто носити задовбаєссі, але їсти щось треба. А, стоп, у мене ще молоко є, я підготував! Будеш молоко? Зара наллю тобі! А, що скажеш?

Зітхнувши, Хельда понюхала молоко, покрутила стакан, щоб роздивитись, як воно стікає по стінках, подивилась напросвіт, потім трохи відпила. 

— Ну що я скажу. Корові чотири роки, вага нормальна, минулого року був ревматизм, з харчування переважно лугова трава, трохи чагарників. Краще скажи, де тут телефон зарядити?

Гап!лик секунду витріщався на неї, потім схопив посібник «Утримання принцес» і нервово його полистав. 

— Е-е… Тут таке не передбачається.

— Що? — тихо сказала Хельда, з тихим стуком поставивши стакан на тумбочку.

— Ну, пошукай щось нагорі, може буде щось, не знаю, — позадкувавши, Гап!лик показав лапою в бічний коридор. — А хочеш, я ще молока принесу? Поки вивчи план, щоб знала свою зону. Я позначив ті, де тобі слід бути. 

Вдих. Видих. Просто поганий замовник. Витримка перше за все. 

— Добре. Молоко так молоко. І акумулятор зовнішній принеси ще.

Покивавши, дракон ще позадкував і зник за рогом коридору. Скоро почулося віддалене ляскання крил. 

Хельда подумки порахувала до двадцяти й визирнула назовні. Нікого не було, і вона схопилась за телефон — але одразу з досадою побачила, що зв’язок не ловив. Де там було те «нагорі»? 

Нарешті в бічному коридорі знайшлося щось середнє між стрімким підйомом та де-не-де вирубленими в землі та камені сходинами. 

Підйом був важким, так що скоро щоки пашіли, волосся злиплось від поту й серце калатало, але з кожним метром хотілося прискорювати кроки — попереду було свіже повітря і щось, схоже на шум водоспаду. А коли голова Хельди піднялась над рівнем отвору, вона аж завмерла.

Вона опинилася на першому поверсі колись величного замку, притиснутого до скелі. Зараз його половина було розвалена — власне, над Хельдою пливли хмари, і розбита підлога навколо поросла чагарниками та різнобарвними дикими квітами.

Крізь ту половину, що стояла умовно цілою, протікав водоспад. Здається, раніше його річище було трохи далі, але потім змінилося — зараз осяяна ранковим сонцем вода втікала через пролом в даху, шуміла, дзюрчала й плескала всередині, й витікала з парадного входу.

Тут було напрочуд добре, бо — вітер, щебет птахів, запах свіжої води та квітів, а головне — зв’язок! Одразу прийшло кілька повідомлень від Керефіна з загальним змістом «подзвони або напиши, як зможеш». На превелике, мало не до сліз, полегшення, він відповів вже за кілька секунд:

— Еру всемогутній, нарештi, як ти? 

— Нормально наче, — Хельда озирнулась по сторонах. — Він не агресивний начебто. Може, я просто зараз втекти спробую?

— Не думай навіть! Я дивився інформацію, там повно диких звірів навколо, навіть пуми. Мені дня три дороги. Витримаєш?

— Та витримаю, але тут телефон немає де зарядити, поки не знайду, буду час від часу вмикати. І слухай, от що — він мені дав план приміщення, зараз тобі перешлю.

Хельда розгорнула план, щоб сфотографувати, і одразу насторожилася: в одному місці наче був видавлений напис. Вона підняла аркуш, щоб глянути на просвіт. Ну, так і є — там, де на густо замазаній коректором ділянці було написано «Зона нудьги, тут німа нічего цекавого» проглядало «Зона кирування віддаленеми пастками».

— Е, е, дивись, тут пастки якісь є! Віддалені, мабуть, від гостей типу тебе! Може, зачекай, не йди, поки я не гляну, що там?

— Та не хвилюйся, драконячі пастки то зазвичай дурня.

— Е-е… Скажи, ти ж ніколи раніше справи з драконами не мав, я правильно пам’ятаю?

— Ні, але я вже почав проходити онлайн курси.

Хельда несподівано для себе засміялася:

— Так, дай трубку Бряку, я хочу поговорити з кимось дорослим.

— Присягаюсь, я буду обережним, — Керефін засміявся у відповідь. — Не забувай, що я таки якось дожив до зустрічі з тобою.

Ну, з цим було не посперечатися; одразу нахлинули всілякі приємні спогади. Він після всіх своїх цих полювань повертався таким… ух.

Тим часом Керефін продовжив:

— Все, відключайся, не розряджай телефон. Я на зв’язку, дзвони за першої потреби. Буде ображати — скажи, що я його навиворіт через четвертий вимір виверну. Чекай, скоро буду, просто бережи себе.

І він відключився. 

Хельда сфотографувала і відправила йому план, потім роздивилась по сторонах. Дуже хотілося оглянути цікавезні й красивезні руїни замка, але в першу чергу — пошукати ту кімнату «кирування віддаленеми пастками» чи що воно в біса таке.