Розділ 12. Оелун

Вона прокинулася від того, що хтось навалився зверху і затиснув їй рота. Тіло спрацювало швидше за розум — і Оелун з усієї сили зацідила нападнику спершу по обличчю, а потім ще й коліном по корпусу. Ну… тобто спробувала, бо від коліна він просто відсунувся, а руки — знову зв’язані — вчасно перехопив.

— Тихо, це я. — Вухо обпекло гарячим диханням. — Ні звуку, бо обидва встрянемо!

«Та куди ж більше?!» — щиро здивувалася дівчина, однак сонна свідомість помітила відлуння інших голосів. Щонайменше четверо, всі чоловіки, верхи й дуже близько, земля злегка вібрувала від важких кінських кроків. Не люди конунга — мова інша, геть незрозуміла. Але інтонації не залишали сумнівів: четвірка сварилася, чимось сильно невдоволена. Раптове бажання використати незнайомців, аби звільнитися від Ашнак Зару, розтануло. Оелун надто добре знала, як небезпечно звертатися по допомогу до підозрілих подорожніх у глушині. Вона розслабилася, даючи сигнал, що не буде пручатися й кричати. Ашнак Зару зменшив тиск, але руку з губ не прибрав. 

Недовірливий і досвідчений. Молодець. Хоча вголос, звісно, вона цього не визнає.

Навколо стояла сутінкова сірість, просякнута вогким холодним туманом. Небажаних гостей розгледіти не вдалося, але за декілька хвилин голоси віддалилися й замовкли. Конунг підвівся, квапливо спакував речі. Оелун сіла, потягнулася, з подивом відмітила, що ноги досі прикриті ковдрою. То он чому її навіть стигла вогкість не розбудила! Цікаво, а Ашнак Зару спав з нею в обіймах чи мерз на самоті? Навряд в нього було дві ковдри. Чи були? Відсутність відповідей збивала з пантелику. Вперше в житті Непрощена не могла згадати, як саме… кхм… провела ніч з чоловіком. 

— Хто це був? — поцікавилася тихо. 

— Гадки не маю. В цих краях можна зустріти будь-кого: розбійників, дезертирів, вигнанців, рабів, що вбили хазяїв і переховуються від правосуддя. Небезпечна земля, спустошена війною. Пощастило, що вони не помітили наше багаття уночі.

— Великий Ашнак Зару боїться зустрічі зі жменькою обірванців?

— Він — може ні. Я — так.

— Ти, який володіє смертельною магією?

— Я багато чим володію. Приміром — декількома вільними ганчірками, аби зробити кляп. Але ж не пускаю їх в діло, правда?

Вона тільки очі під лоба пустила. Ну й хай з ним, хоче заперечувати очевидне — вона не заборонятиме, але краще помовчить. Без кляпа воно якось… вільніше дихати. 

Ашнак Зару забрав її ковдру, згорнув і причепив до сумки. Потім надягнув пасок з мечем, поруч прилаштував її кинджал. Мовчки зник у тумані, та вже за хвилину повернувся з Кіптявою. 

— Сніданок скасовується, маємо забиратися якнайшвидше. — Пута на ногах Оелен розвіялися. Він підвівся в сідло й кивнув їй, аби підійшла. — Сядеш переді мною. Мовчки. Без заперечень.

— А інакше? — Оелун скептично скривилася.

— Прив’яжу поперек сідла й везтиму, як мішок з соломою. Враховуючи твої рани та ймовірність того, що нам доведеться тікати від переслідування, раджу обрати перший варіант: більше шансів вижити. 

Вона пробурмотіла щось своєю мовою й підійшла до коня. Від простягнутої руки відмахнулася, доволі вправно забралася на спину тварини, але ледь не зіслизнула в інший бік. Ашнак Зару вчасно обійняв її за талію й притиснув до себе. Кіптява невдоволено фиркнула. Оелун вилаялася майже в повний вголос й вчепилася в гриву зв’язаними руками, бо ж бовталася майже на шиї тварини.

— Знаю, що незручно. — Ашнак Зару обережно пустив кобилу кроком. — Але сьогодні доведеться потерпіти.

— Я й терплю.

— Це я Кіптяві.

Оелун аж зубами скреготнула, але промовчала.

Вони так і їхали, мовчки петляючи неглибокими ярами, де туман був найщільніший. Оелун геть не розуміла, як Ашнак Зару вдається утримувати напрямок. Їх так і не помітили, принаймні ні чужих голосів, ні кроків вона не помітила. І все ж, коли сонце піднялося вище й розігнало тумани, дівчина відчула, що рука на її талії напружується.

— Трохи прискоримося, — попередив Ашнак Зару. — За дві години дістанемося берега ріки, там дерева, можна буде перепочити.

— Я вже майже шкодую, що ти не вбив мене вчора, — Оелун засовалася, намагаючись влаштуватися зручніше, бо відбиті стегна геть не покращували настрій. Марно. — Казала ж: ти несеш страждання.

— Нагадати, що це ти намагалася мене вбити? 

— Раніше це була священна місія. Але ще дві години верхи — і в мене з’являться особисті мотиви.

Він пхекнув й пустив Кіптяву риссю. На щастя, річка й гай біля неї показалися хвилин через тридцять. Конунг полегшено зітхнув, Оелун підбадьорилася й випросталася. Навіть конячка підвела голову й радісно заіржала у передчутті відпочинку. Та варто було їм пірнути у гущавину й наблизитися до води, як ззаду долинуло іржання, шерех кроків й брязкання зброї.

— Отакої: на мельника і вода робить! — насмішкуватий хрипкий голос змусив конунга смикнутися й різко розвернути Кіптяву спиною до течії. — Ви тільки подивіться, яка здобич! Шанований пан заблукав й вирішив попити? 

Під деревами стояв чоловік років сорока. Потертий на вигляд, зі щетиною на щоках та мокрим, явно свіжовимитим волоссям. Одяг — не першої свіжості, однак лускатий нагрудник й оголене лезо меча блищали, старанно наполіровані, аби не зіпсувало іржею. Говорив чоловік з незнайомим Оелун акцентом. Ліворуч з-за кущів вийшло ще двоє, одягнуті абияк, ще й у волохатих крислатих капелюхах до плечей. На пасках — короткі мечі, в руках майже такі саме луки, як і в Ашнак Зару. Отже, якісь кочівники.