Розділ 10. Оелун

Ашнак Зару, живе втілення темного пророка, провісник не-богів, чиє сходження мало призвести до війн, мору, довічного рабства й винищення розумного життя, сидів на відстані в п’ять кроків від неї та готував суп. Можливо, не суп, а щось геть інше (вона лежала надто низько, аби зазирнути через край казанка й роздивитися вміст), але аромат від страви підіймався такий, що в Оелун шлунок зводило. 

Годину тому вона отямилася від магічного забуття й негайно склала список необхідних справ: звільнитися від путів, звернути підступній сволоті на ім’я Лід шию та втекти. Зараз до переліку додався пункт «прихопити казанок» чи хоча б «спустошити його на місці, сидячі на трупі ворога».

Мрії! Які ж солодкі й недосяжні!

Адже просто зараз Оелун почувалася розбитою та випатраною. Нерівний камінь, на якому вона лежала, боляче впивався в тіло. Пута, що виявилися не мотузкою, а лозами з темного щільного диму, стягнули зап’ястя і щиколотки так, що вона ледь могла поворушити пальцями. Розірвана ударом щока пульсувала вогнем, пов’язка під одягом стала вогкою й холодною. 

Наслідки магічного виснаження минулися, Ашнак Зару не звертав на неї жодної уваги, однак всі її спроби звільнити кінцівки виявилися марними. Перетерта о камінь мотузка миттєво відновлювалася, непомітно дотягнутися до власної зброї по той бік багаття шансів не було. Хіба що спробувати підсунути ноги ближче до вогню в надії, що полум’я, як віддалене відлуння магії творіння, знищить тіні Ашнак Зару. Тож дівчина змусила себе лежати нерухомо, дочекалася, коли паскудник відійде у справах, а потім, звиваючись, як хробак, зуміла-таки сунути щиколотки майже у саме багаття. 

Полум’я здивовано принишкло, визирнуло з-під деревинок, торкнулося мотузок. Тіні посвітлішали, спалахнули зсередини золотими іскрами. Ще трохи — і вона буде на волі! 

— Це не допоможе.

Ашнак Зару безшумно виринув з нічної темряви та кинув біля її ніг дві важкі сідельні сумки. Потім втомлено опустився на землю й взявся порпатися в них. На полонянку уваги не звертав, але Оелун все одно скривилася й відсунулася від багаття. Не вистачало ще добровільно підсмажитися ворогові на радість.

— Ти геть не знаєш, чого я хотіла домогтися, і чи дійсно це не спрацює, — озвалася зло.

Ашнак Зару кинув на неї короткий, водночас насмішкуватий та пронизливий погляд, знов повернувся до власних речей.

— Ти намагаєшся втекти, — побіжно відмітив він, — але бігти зв’язаною неможливо. Обираючи між «заробити пару опіків, але звільнитися» чи «чекати невідомо чого» ти логічно зупинилася на першому варіанті. Добре було б, звісно, переміститися миттєво, на великій відстані тіні б зникли самі по собі. Але ти більше на це не здатна, правда?

То он чому він так спокійно розпалив багаття й залишив її валятися тут на декілька годин! Розумний, паскуда. І спостережливий. І все ж дівчина змусила себе іронічно посміхнутися. Суперечки — це добре, вони затягують час.

— Які цікаві припущення. Я б поаплодувала, — вона демонстративно смикнула зв’язаними руками, що дозволило пересунутися трохи ближче до складеної купкою зброї: його меча та її кинджала. — Шкода, що неправильні.

— Татуювання на руці, — Ашнак Зару незворушно витягнув з сумки невеликий мішечок, дістав з нього дрібку трав, додав до казанка. — Воно майже стерлося. Перед першим нападом золотий візерунок складався з трьох кіл, тепер залишилося одне. Ти використовуєш світло для бою та переміщень, втім до місця нападу підкрадалася пішки. Доволі добре, маю визнати. Але чому просто не перемістилася? 

— Бо ти забився в щілину, як боягузливий щур, а поруч не було жодного відкритого вогню, — вона скривила гидливу пичку, знову смикнулася, відповзаючи далі, ніби їй було нестерпно гидливо знаходитися поруч. І ще трохи просунулася до зброї.

— Дурня. На небі майже повня. Вчора вночі ти «стрибнула», використовуючи лише місячні відблиски, а до того — вдень — вистачило сонячного світла. Гадаю, багаття були потрібні лише для відвертання уваги.

Він легенько підкинув мішечок угору, з фіглярською вправністю декілька разів перекинув його між долонями, крутнув за тасьми у повітрі… А наступної секунди метнувся уперед й притиснув вістря ножа до її горла. Де і як встиг витягти зброю, Оелун не побачила, хоча й мала б. Вправний мерзотник, щоб його!

— Головне в такій справі — вчасно відвернути увагу. Дати глядачеві підказку, куди дивитися.

Мішечок плюхнувся на землю. Вістря ковзнуло до ключиць, метал втиснувся в шкіру, змусивши серце підскочити. Дівчина завмерла. Він був поруч, нависав, закривши небо й зорі. Так близько, що вона відчула вагу його тіла: сильного, теплого, вразливого! Якби ж не зв’язані руки, якби ж їй хоч дрібку сили, крихітний шанс дотягнутися до зброї! Натомість вона лежала — безсильна, безпорадна і геть беззахисна перед будь-якою його хворобливою фантазією. Дихання прискорилося, тілом прокотилася хвиля холоду, тваринний страх просочився під шкіру, вчепився в нерви гострими пазурами. Ашнак Зару схилився ще нижче, наче збирався поцілувати, й прошепотів їй в губи: 

— Справжня ж магія відбувається там, куди ніхто не дивиться.

Він різко відсунувся й підхопив пальцями згусток липкої чорної маси, що зібралася навколо ножа в спробі захистити Оелун.

Лайно!

Магічна субстанція огорнула його руку, замастила долоню, й потяглася донизу тонкими цівками, наче розпечена смола.