Розділ 9. Лід

Ліду вдалося виторгувати в долі майже добу спокою, перш ніж все пішло шкереберть.

Вони так і не повернулися до ланцюжка возів. Натомість то петляли степом, вдихаючи аромати квітів і вологої спеки, то завмирали на пагорбах, милуючись краєвидом. Вимушена розмова, пересипана незручними паузами, поступово перетворилася на цілком нормальну бесіду. Айя майже перестала стискатися, коли ловила на собі його погляд, а він майже призвичаївся до її манери рвучко кидатись уперед, якщо тема здавалася надто особистою. 

Весь цей час Хала підкреслено тримався позаду, старанно удаючи, що зайнятий розгляданням степу чи дороги. Декілька разів Лід обертався, аби обмінятися з братом жартом, але з подивом відмітив, що той навмисно відстає чи закладає широкі петлі в боки, аби уникнути спілкування. Дивно, чого б це? 

Ввечері, коли загін зупинився на відпочинок, конунгу, звісно, розповіли про безглузду плутанину під час знайомства. Лід тільки відмахнувся: маячня! Патякати люди будуть і з приводом і без, а в нього й так надто багато проблем останнім часом, щоб зважати на дурниці.

Після вечері Айя перепросила й пішла до свого шатра. Місцем відпочинку обрали затишну улоговину з невеликим озером, з якого витікав тонкий струмок, тож дівчина вирішила не втрачати можливість освіжитися перед сном. Лід же тихенько вислизнув з кола світла, піднявся по схилу й вмостився просто на землі, розглядаючи яскраві вогники багать й людські тіні біля них. До Вітахольму залишалося два дні неквапливої подорожі, погода обіцяла обійтися без непередбачуваних злив та буревіїв. Нічні трави пашіли солодким медом, повітря тремтіло від дзеленчання комах, майже повний місяць виблискував на темному оксамиті неба. Світ буквально умовляв розслабитися й забути про тривоги, але конунг задумливо крутив в руках підвіску з китицею і думав геть не про ту дівчину, яка її створила.

І він першим помітив ознаку присутності чужинки на світанку.

На вершині пагорба просто над табором, демонстративно й зухвало стирчав вбитий в землю спис, до держака якого була прикріплена довга біла стрічка. Ранковий туман м’яко повз над самою землею, проте перетворити неочікуваний «подарунок» на видіння не зміг. Лід відправив вартового принести цей спис, роздивився стрічку й вишивку на ній, перевірив саму зброю.

— Це ж один з наших, — похмуро зауважив Хала, якого конунг буквально висмикнув з-під похідної ковдри. — Не схожий на ті, що використовують кочівники.

— Цікаво, правда?

— Може, дурний жарт? Хтось побачив, що вартовий заснув на пості, взяв зброю й залишив її на самому видному місці, мовляв, пильнувати треба краще, роззяви.

Лід скептично хмикнув й пропустив між пальців вишитий білий клаптик шовку.

— Я так не думаю.

Хала геть спохмурнів. 

— Гадаєш, то була вона? Прослизнула до табору, вкрала зброю, але не спробувала напасти? Дурня та й годі.

— Забагато свідків, — тихо пояснив конунг. — А може, її щось наполохало й змусило відступити. Але в будь-якому разі вона повернеться, а це — чи то нагадування, чи то запрошення.

— Запрошення до чого?

— Хотів би я знати. Але на всяк випадок, тримайся ближче до Айї. Дівчинка тут ні до чого, не хочу її лякати, та й постраждати вона не має в жодному разі. 

— Знов робиш з мене няньку? — простогнав Хала.

— Охоронця. Ненав’язливого та вкрай люб’язного, второпав?

Хала тільки обурено махнув рукою й відправився до озера — випустити пар й вмитися перед дорогою.

Лід категорично заборонив вартовому розказувати про знахідку, але стрічку скрутив і сховав у гаманець на паску. Коли Айя прокинулася й приєдналася до чоловіків за сніданком, конунг виглядав таким саме веселим та безтурботним, як і вчора.  

Після обіду таємнича нападниця показала себе знову. На щастя, Айя була з обозом і її не помітила, а от Хала аж сіпнувся, розгледівши силует в білому на горбку осторонь дороги. Дівчина спокійненько сиділа на камені й роздивлялася караван, як сокіл — зграйку безтурботних курчат. Молодик смикнув повід, наблизився до конунга й непомітно кивнув у напрямку незнайомки.

— Це те, про що я думаю?

— Тільки помітив? — Лід невимушено потягнувся, розминаючи плечі. — Це вже третій раз з ранку. Поки просто спостерігає, але варто каравану наблизитися на відстань польоту стріли — встає й ніби… Не знаю. Просто тане у повітрі, аби за мить з’явитися на відстані, яку й верхи за цей час не подолати. До речі, можеш не удавати, що не бачиш її. Вона хоче, аби ми помічали.

Хала нервово засовався у сідлі.

— Її переміщення — це якийсь різновид магії? 

— Не чув про таке й навіть не знайшов згадок у книгах. Я не знаю, що відбувається, але дуже хочу дізнатися.

— Хочеш? — Хала аж закашлявся, але пояснювати Лід не став.

До самого вечора конунг їхав поруч з Айєю й поводився…ну, як, мабуть, мав поводитися безтурботний залицяльник у присутності гарненької дівчини. Айя сипала питаннями одне за одним: хто будував Вітахольм, як за традиціями хольднгів правильно вшанувати радників конунга, чи є щось, що вона має чи не має казати на людях, і ще купу усього. Лід терпляче відповідав, щедро додаючи до пояснень то жарти, то зрозумілі кочівниці аналогії. Айя буквально розквітала на очах, коли їй вдавалося передбачити ту чи іншу відповідь. Хала теж заслухався, подумки дивуючись, коли конунг встиг так докорінно розібратися зі звичками чотирьох різних племен. Ввечері Лід наказав виставити подвійну сторожу й не гасити вогнища аж до світанку, провів Айю до шатра, побажав їй гарної ночі й теж відправився спати.