Розділ 8. Хала

Хала спостерігав за наближенням Ліда з гострою сумішшю полегшення й роздратування. Ну от нащо було посилати заміну, якщо сам спізнився лише на півдня? Надіслав би гінця, аби родина Делгера розпочала приготування завчасно, а потім приїхав й забрав це невгамовне непорозуміння особисто.

Айя йому не сподобалась з першої хвилини знайомства. Поривчаста, нашорошена, але зверхня. Може, це вона з переляку, а може, дає взнаки кочова зухвалість. Хто її зна? В чужі думки ж не зазирнеш. Ще й зовнішність... Як не намагайся, не побачиш жодної подоби до дівчат з народу Хольда. Темні розкосі очі, вузькі чорні косиці, невисокий зріст. Напевно, серед свого народу вона вважалася красивою, але уявити її на троні поруч із Лідом… Уява пасувала. Нісенітниця якась! 

Конунг заслуговував взяти за дружину сильну особистість, а не випадкову кочівницю, яку легко переплутати з іншими. В жестах Айї не відчувалося вишуканої граційності. В очах не було помітно й дрібки печалі, що надавала б глибини погляду. Голос не був стриманим, переливчасто-ніжним, навпаки, в ньому відчутно дзвеніла жадібна жага до життя. Вона була міцно зліпленою й цілісною, твердою та щільною, ніби грудка глини, яку запекли у гончарному горні. Жодних сколів, жодних тріщин, жодних натяків на дещо глибше, значуще, неповторне.

В ній не було геть нічого від… Йорунн.

Хала міцно стиснув зуби й удав, що спостерігає за наближенням загону.

«Схаменися, дурню. Айя і не має нагадувати Йорунн, — стиха вилаявся собі під ніс. — І не її провина, що ти хотів би супроводжувати не наречену конунга, а його сестру. Не майбутню чужу дружину, а жінку, яку мріяв назвати своєю. Тож стули пельку, посміхайся й роби саме те, про що тебе просили: будь ввічливим».

Він скосив погляд на Айю. Кочівниця завмерла, як миша перед змією, і нервово обсмикувала рукави потертого халата. Що, вже пошкодувала, що позбулася прикрас й бохтогу? Ну-ну, може, в майбутньому буде дослухатися порад. Остаточно упевнившись, що привести одяг до ладу швидко не вдасться, Айя закусила губи й змусила себе принаймні гордовито розправити плечі. Пальці, що стискали повід, аж побілішали від напруги.

Хала зітхнув та відвернувся. Знов кинув на дівчину підозрілий погляд. Сунув руку у мішечок на паску й витяг звідти те саме намисто з китицею, яке Айя випадково наділа йому на шию в день зустрічі.

— Ось, тримай. Віддаси сама на честь особистого знайомства. Цього має бути досить, аби дотриматись правил пристойності, і ти не почувалася такою розгубленою. І не тремти: Лід не кусається, не плюється вогнем і не ображає малих дівчаток. Він по-справжньому гарна людина. 

Айя кинула на Халу недовірливий погляд, але подарунок забрала з вдячністю. 

— Мабуть, варто було розпитати про конунга більше, а не гаяти час у дорозі.

— Мабуть. 

Загін Ліда майже досягнув узніжжя пагорба, але дівчина все ще дивилася на Халу.

— Ти справді його поважаєш, — зауважила вона. — Цінуєш і любиш, хоча не Лід ввів тебе у рід та дозволив носити знаки дому Хольда.

— Не він. Його сестра, — Хала змусив себе говорити рівно, геть без емоцій. — Але це не просто офіційне визнання. Вони прихистили безбатченка, дали дах над головою, свою довіру та дружбу. Дозволили відчути себе частиною нехай невеличкої, але справжньої родини. Це не просто вдячність, Айя. Це — все, що в мене є, тож я завжди дбатиму про захист їхніх інтересів. Що б не трапилося.

Прозвучало це двозначно, але дівчина, вочевидь, прийняла натяк, як щось логічне й гідне поваги.

— Я почула тебе, Хала з Вітахольму, — ні іронії, ні кепкування, ні образи. — І дякую, що пояснив.

Лід приєднався до них менше, ніж за хвилину. Піднявся пагорбом, весь овіяний вітрами та осяяний сонцем, наче бог з давніх легенд, зіскочив на землю й вклонився дівчині, притиснувши руку до серця. 

— Юна Айя, донька Делгера, — голос в нього був такий саме лагідний, як і погляд. — Це ж треба, наскільки ви схожі на свого батька! 

Айя зловила ледь помітний кивок Хали — ну, добре, цього разу, вочевидь, конунг справжній, і сорому не буде, — і теж спустилася. На її губах заграла сором’язлива усмішка, але погляд — ох, скільки було в ньому: і полегшення, і захват, і справжня зацікавленість. 

Хала тихенько пхекнув, чудово знаючи, як молоді дівчата зазвичай витріщалися на Ліда. Неодружений лідер, в самому розквіті сил, красивий, сильний та таємничий — бажана, але недосяжна здобич для багатьох. Айї ледь вистачило духу пробурмотіти чемну відповідь й попросити звати її просто на ім’я, а потім вкласти до долоні нареченого підвіску. Лід усміхнувся сліпуче та щиро:

— Невже робила сама? Перший подарунок нареченої! — Щоки дівчини вкрилися рум'янцем. Лід жартівливо вклонився: — Носитиму, як запоруку майбутнього союзу. Чесно зізнатися, гадав, що обмін подарунками відбудеться трохи пізніше, але якщо вже такі справи… 

Він озирнувся до супроводу, тихенько свиснув і махнув рукою. Один з воїнів наблизився, тримаючи повід білого, як сніг, коня. Яскраве сонце сяяло в шовковистій гриві, довгі ноги нетерпляче переступали травою. Айя аж завмерла від захвату.

— А це — моя спроба здаватися привітним. Його звуть Промінцем, він грайливий та лагідний, стане тобі вірним другом. Сподіваюся, першим з багатьох.

Дівчина підійшла до коня, наче зачарована, покірно прийняла з руки воїна солодку морквинку, простягнула частування на відкритій долоні. Промінець й оком не зморгнув — ухопив подарунок й довірливо ткнувся носом в плече дівчини, мовляв, буду я з тобою дружити, буду, не хвилюйся. Айя розсміялася й поплескала коня по шиї, та й конунг трохи розслабився. Принаймні, в його очах промайнув теплий вогник, і плечі вже не виглядали такими напруженими.