Розділ 4. Лід

Вдруге підійматися до могильного каменя виявилося значно важче. Негода щедро сипала в обличчя холодною водою, жеребець невдоволено фиркав, коли копита ковзали мокрою травою. День стрімко поступався сутінкам.

Незнайомка, здається, нарешті усвідомила небезпеку й рушила назустріч вершникові. Її біле вбрання просочилося водою, довга, нехай і розрізана спідниця, чіплялася за рослини, заважаючи йти. І все ж, якимось незрозумілим чином хода дівчини залишалася пружною і впевненою, ніби незнайомка гралася з негодою, дражнила й кидала виклик, але залишалася недосяжною для її гніву. Дивно.

— Давай до мене! Негайно!

Лід виринув з-за струменів дощу, навмисно розвернувши коня так, аби прикрити необережну дурепу від ударів вітру. Схилився, вичікувально простягнув руку.

Дівчина не відповіла й не зробила ні найменшого кроку в його бік, навіть бровою не повела! Прозорі струмені текли по її обличчю, збиралися на підборідді й зривалися донизу. В спалахах блискавок вишивки на комірі, вилогах та паску блищали справжнім сріблом. Мандрівниця? Скоріш за все так, адже надзвичайно правильні риси обличчя здавалися нетиповими ні для хольдингів, ні для кочівників. Надто світла шкіра, надто біляве волосся, ще й очі, нехай і звужені та видовжені на зовнішніх кутиках, мали блакитний колір. 

Лід роззирнувся: ні зброї, ні клунка, ні натяків на те, що десь поруч її має чекати кінь. Незнайомка наче вистрибнула з нізвідки, маючи при собі лише довгий кинджал — аж ніяк не справжній інструмент захисту для одинокої мандрівниці в степу. Невже й справді навіжена? Всяке могло трапитися, нещодавня війна скалічила не тільки тіла, а й душі. Хтозна, що цій дівчині довелося побачити або пережити, хтозна, чи усвідомлює вона, де перебуває.

Лід прибрав руку й змусив себе говорити тихіше.

— Ти розумієш мою мову? — Мовчання. Уважний, але непроникний погляд просто в очі. — Знаєш, де знаходишся? Ти тут сама? — Вона злегка схилила голову до плеча, незворушно відкинула з обличчя мокре пасмо. Над головами гримнуло, Лід спохмурнів, ткнув пальцем в небо, заговорив ще повільніше: — Надто небезпечно, маємо піти з відкритого місця, розумієш? Ти пішки сюди дісталася? Так, мабуть. Я не заподію тобі зла, — він показав розкриті долоні, потім поплескав по спині коня позаду сідла, — але ти маєш сісти й міцно триматися. Розумієш? Не бійся. — Він вивільнив ногу зі стремена, вказав на нього. — Спирайся, так буде простіше. Я допоможу.

І знову нахилився, повільно простягнувши дівчині руку. Незнайомка м’яко рушила уперед, ухопилася за долоню конунга, але замість того, аби піднятися в сідло, рвонула Ліда на себе. Конунг і кліпнути не встиг, а її кинджал вже пройшовся попругою. Спалахнуло. 

Попруга з тріском лопнула, Лід полетів на землю, ледь встигнувши згрупуватися. Удар! Ух, трясця, як боляче! Конунг клубком покотився схилом десяток метрів й зупинився. Ображений кінь заржав й прожогом кинувся геть — на його боці червонів довгий розчерк.

— Зовсім здуріла? Ти що коїш? — несила повірити очам, Лід важко підвівся. Стегно нило від близького знайомства з нерівною поверхнею, але в іншому руки й ноги залишилися цілі. — Якого ляда?!

Блискавка вдарила просто у вершину пагорба саме тоді, коли дівчина побігла вниз з нереальною швидкістю. Просто раз — і ось вона вже поруч.

Дивом — дякувати рефлексам і тренуванням! — йому вдалося відхилитися й перенаправити лезо кинджала вбік. Зброя ковзнула по грудях, розриваючи тканину плаща и сорочку. Лід відсахнувся, послизнувся, незграбно опустився на одне коліно — і кинджал розітнув повітря в небезпечній близькості над головою. Наступний удар молодик вже перехопив з повним розумінням, що коїться якась маячня. Ривком розвернув дівчину до себе спиною, стиснув, блокуючи лікті.

— Та що з тобою не так? Вгомонися!

Вона ледь помітно пирхнула, з усієї сили пнула його п’яткою по гомілці й вивернулася. Лід завив — удар прийшовся нижче коліна, але в конунга все одно іскри з очей бризнули. Поштовх, різкий випад, супротивники розійшлися й рушили по колу, не зводячи очей одне з одного. Дівчина ступала м’яко, граційно, мов танцівниця. І жодного разу не послизнулася, хоча, бачать боги, схил не нагадував тренувальний майданчик.

Але найдивовижніше, що блакитні очі світилися не ненавистю чи божевіллям, а холодним розрахунком, від якого в Ліда волосся на потилиці заворушилося. Тіні, досі непомітні й непотрібні, ковзнули від його ніг на всі боки, піднялися вертикально й набули подоби трав. Тільки абсолютно чорних, наче вуглинки після пожежі, і розгойдувалися вони геть не в такт поривам реального вітру.

На губах дівчини з’явилася жорстка, холодна посмішка, ніби незнайомка нарешті отримала бажане. 

— Ні, навіть не думай, — застеріг її конунг, торкаючись руків’я клинка, що досі залишався у піхвах. — Я не хочу робити тобі боляче, чуєш? Давай просто заспокоїмося і поговоримо. 

Вона кліпнула, ніби завагалася. А з наступним спалахом незрозумілим чином опинилася просто перед ним. Лід не встиг дістати зброю, а удар руків’ям кинджала прийшовся йому у скроню. Підніжка, поштовх — і земля боляче вдарила одночасно по потилиці та спині. Дівчина нахилилася, усією вагою втискаючи суперника в бруд, але чомусь відвела кинджал убік. Права долоня опустилася конунгу на груди — недоречно інтимний жест, враховуючи ситуацію — губи ворухнулися. Спалахнуло й закрутилося татуювання на її зап’ястку, дівчина різко вдихнула крізь зчеплені зуби та…