Розділ 3. Лід

Декількома днями раніше

— Жеребкування? Ти серйозно? — Хала наздогнав Ліда на сходах палацу й рішуче перекрив йому шлях. — Будь ласка, скажи, що це жарт.

Поглянути з боку — ну й справді родичі: в обох світле волосся, сіро-зелені очі, майже однаковий зріст. Однак дрібниці видавали. Хала був трохи нижчим, ширшим у плечах та справляв враження сповненої життя людини, що міцно стоїть на землі обома ногами. Лід здавався більш струнким, граційним. Загадковим. Він притягував погляд, наче меч роботи видатного майстра на прилавку звичайного коваля. І так саме лякав.

— Зовсім не жарт, — Лід міцніше затягнув шнурок, що тримав волосся зібраним на потилиці, махнув конюху, що вів жеребця, аби почекав осторонь. — Це виважене рішення.

— Обрати дружину шляхом жеребкування? — Хала недовірливо підняв брови. — Після того, як рік ігнорував натяки на необхідність укладання шлюбу з кочівницею й відмовив десяткам поважних родин в праві офіційно представити своїх доньок та сестер? 

— На ці дурниці в мене не було часу, сам знаєш. 

— Знаю, — Хала нервово провів пальцями по волоссю. Досі коротко обстрижене, як в період війни, воно все одно примудрялося стирчати на всі боки. — І не засуджую, бо, як на мене, питання відбудови зруйнованих міст, не кажучи вже про втихомирювання дезертирів та розбійницьких зграй — набагато важливіші за шлюб.

— Ну от, бачиш? Ми дійшли згоди, — Лід демонстративно поплескав його по плечу і відвернувся, аби піти. Хала перехопив його й наполегливо продовжив:

— Але не настільки важливі, аби одружуватися бозна з ким! 

— Ми вже обговорювали це. Я не можу вибрати дівчину ні розумом, ні серцем. Зайсан, ойра, тайгута, хулайд — будь-яке моє рішення піднесе одне плем’я, але три інших почуватимуться зневаженими. Не хотілося б вносити смуту туди, де і так насилу вдається зберігати взаєморозуміння.  

Хало нетерпляче кивнув:

— Передоручити справу нобонам — мудрий крок, тут я згоден, хай самі розбираються. Але ж, демони б тебе копнули, навіть не познайомитися з потенційними нареченими — цілковита безвідповідальність. А як тобі підсунуть недоумкувату? Криву? Горбату? Бодай парою фраз з обраницею обмінятися було б варто.

Лід втомлено зітхнув, підтиснув губи, чомусь кинув тоскний погляд у бік степу, що широкими хвилями розкинувся одразу за мурами міста. Палац стояв на вершині пагорба і господарював над навколишнім простором. В прохолодні дні звідси можна було розгледіти околиці на багато гонів уперед, в особливо ясні — навіть помітити силуети п’яти кам’янистих курганів, які місцеві гордо називали горами. Але зараз, в середині літа, спека стояла страшна. Обрій затягнув тремтячий, сповнений вологи серпанок. Якщо довго вдивлятися в такий, остаточно загубиш лінію, де земля поступається небу. Зате роси ввечері випадали такі рясні, що хоч пий!

— Хало, — голос конунга прозвучав спокійно, але злегка втомлено. — Не намагайся відшукати загрозу там, де її немає. Нобони декілька місяців сперечалися між собою, підшукуючи найбільш зручну для всіх кандидатуру. Запевняю, поза цими стінами було набагато більше розмов, ніж тобі здається. Дівчина відповідатиме всім канонам краси та чесноти кочівників, тож згодом ми знайдемо, за що цінувати й поважати одне одного. Жеребкування — порожня формальність, імітація рівності задля збереження пристойності. 

Хала насупився. Не сперечався й навіть погляд відвів, але конунг все одно помітив його незадоволення.

— Щось ще?

— Нічого. Тобто… Це логічно, але геть неправильно. Хіба ти не заслуговуєш на право бути щасливим? Бодай спробувати знайти дещо більше за обов’язок перед країною. І твоя обраниця теж.

— Кожен заслуговує, але не кожному вдається. Життя не стоїть на місці та не дарує слушних моментів, особливо таким, як я. Тим, — його обличчям ковзнула тінь смутку й холодної відстороненості, — хто не має ілюзій відносно своєї внутрішньої природи. І тобі краще за багатьох відомо, яким болем може закінчитися подібна закоханість. 

Хала сіпнувся.

— Це тут ні до чого.

— Ще і як до чого, — злегка підвищив голос конунг. — Ти не забув ні мою сестру, ні свої почуття до неї, ні порожнечу від того, що все закінчилося. Тепер це впливає на твоє вміння робити неупереджені висновки. Хоча ти знаєш і про нашу з нею спадщину, і про обмеження, які вона накладає. Я не хочу завдавати болю майбутній дружині, ким би вона не була, але не впевнений, що мої наміри на щось впливають. Тож краще, аби ми обидва ставилися до шлюбу зважено й раціонально. 

— Йорунн обрала іншого не через вашу спадкову магію, — Хала вперто підвів голову, хоча в очах плеснув смуток. — Вона обрала серцем. Я прийняв це з гідністю. І змирився, хоча й не без болю.

— Але досі почуваєшся пораненим. Тому несвідомо, хоча й щиро, намагаєшся довести, що я маю право на особисте щастя, хоча все, чого я прагну — стабільності в країні. — Лід повернувся до друга й стиснув його плече так, що той скривився. — Хало, як конунгу мені потрібна твоя беззаперечна підтримка. Країна тріщить по швах. Ми об’єднали народи, що сторіччями жили у ненависті, аби дати відсіч загрозі повного винищення. Але по-справжньому цілісними станемо хіба що за декілька поколінь. Мені геть не до кохання, я мушу знайти спосіб закріпити союз, якому немає аналогів в історії. І, трясця, я потребую людей, чиїм судженням я можу довіряти. Я потребую твоєї підтримки тут і зараз.

Він відступив, прибрав руку й струснув нею, з подивом помітивши, що навколо пальців знову в’ються напівпрозорі тіні. Конунг здригнувся: схоже, його таки зачепило за живе. Відчуття втрати контролю вкололо гостро й неприємно. Лід квапливо надягнув рукавички з м’якої темної шкіри, дав знак конюху підвести жеребця. Хала важко зітхнув, потираючи плече.

— Ну й хватка в тебе. Не пробував не трощити людям кості, коли не в дусі? Кажуть, це підвищує відданість підданих.

— Вибач.

— Це ти вибач, що піддав сумніву твої рішення, — Хала простягнув долоню на знак примирення, Лід мовчки потиснув її. — Вважай цю тему вичерпаною, але, можливо, я можу зробити щось, аби допомогти?