Розділ 1. Оелун

Оелун спостерігала за танцем двох тіл на ложі, стиснувши пальці на руків’ї кинджала. Напівпрозора запона, одна з багатьох, що перекривали проходи між різьбленими колонами, хитнулася перед її обличчям від ледь помітного протягу. Вогні ліхтарів мерехтіли, ув’язнені за різноколірними уламками скла, і кидали відблиски на оголені тіла, що різкими силуетами виділялися на тлі ночі.

Тишу розірвали два стогони. Оелун спостерігала. 

Наложниця виявилася старанною і талановитою. Її рухи, погляди, зітхання були ідеально збалансованими. Звабливість, але не розпуста. Слухняність, але з присмаком непокори. Відвертість, але довірлива, майже бездоганна. Якби ця дівчина була однією з Непрощених, наставниця Шикхан була б задоволена її роботою. 

Оелун, однак, бачила фальш. Вона знала, як буває без кохання, і, на жаль, знала, як буває з ним. Хотіла б забути це відчуття, але не могла, бо таким було її особисте покарання, один з багатьох видів розплати за нескоєне. 

Пальці стиснулися на руків’ї так міцно, що зв’язки занили від напруги. Оелун спостерігала, чекаючи слушного моменту. 

Якби двом коханцям вистачило розуму роззирнутися навколо, вони б помітили, що одна з запон хитається менше за інші. Якби бодай один здогадався підійти й торкнутися простору між колон, ілюзія порожнечі розтанула б. Оелун було б викрито, вартові увірвалися б у кімнату, і, як не крути, але навіть для Непрощеної сутичка з декількома противниками одночасно могла стати фатальною.

Але ніхто й не подумав вдивлятися в темряву і шукати ознаки присутності вбивці. Тіні вкотре метнулися по запонах, повторюючи рухи людей. Ніч розірвали чоловіче гарчання і жіночий стогін, сповнений насолоди, такої ж фальшивої, як і саме значення слова «кохання». А за мить запала тиша.

Чоловік відкинувся на шовкові простирадла, відновлюючи дихання. Жінка ковзнула на килим до узніжжя, схилилася у шанобливому поклоні, зібрала розкидані по підлозі речі та, задкуючи, беззвучно залишила кімнату. Оелун розтиснула пальці, відпускаючи кинджал. Сьогодні вночі вона не проливатиме крові.

Тихо, наче примара, відсунула розшиту червоними драконами тканину й дозволила теплим вогникам впасти на своє бездоганно-біле вбрання.

Вбрання Непрощеної на шляху спокути. 

Чоловік нарешті відчув чиюсь присутність, ліниво розплющив очі — і миттєво, як і належало гарно тренованому воїну, схопився на ноги. Його губи розкрилися, проте горло не відпустило на волю жодного звуку: Оелун подбала про те, аби не ризикувати дарма через такі дрібниці, як крики про допомогу. Очі чоловіка покруглішали, він відсахнувся й стрімголов кинувся до зброї, шанобливо складеної наложницею на спеціальну підставку у кутку.

Оелун не дозволила. 

Відстань між нею та жертвою скоротилася в одну секунду, поштовх у плече з одночасною підніжкою та обманним випадом збив чоловіка з ніг, дорогий килим проковтнув звуки падіння. Непрощена схилилася й поклала праву руку на груди жертви. Складне татуювання з декількох вкладених одне в одне та переплетених кіл на тильній стороні її долоні спалахнуло золотом й почало обертатися під шкірою, набираючи сяйва.

— Чи знаєш ти, Шинай Очіке Улла, третій полководець Уррук-Фіхе, той-тере другого рангу, чому я тут?

Квапливий кивок, повний відчаю погляд, губи кривляться в німій молитві про помилування, пальці судомно дряпають килим. Чоловік навіть не спробував відкотитися чи відштовхнути її руку. Жах скував його, позбавляючи волі до опору, втім, як і багатьох інших до нього.

— Попередженням зухвалим, нагадуванням смиренним. 

Не встигли згаснути останні слова ритуальної фрази, а ліва половина обличчя чоловіка посіріла, наче папір, кинутий під сонцем і дощами на цілу зиму — поцілунок вічності, мітка ордену, підпис Непрощених. Оелун різко випросталася, вивільняючи хмаринку напівпрозорого сяйливого туману, струснула пальцями. Тіло під її ногами безсило обм’якло, протяг підхопив і розвіяв те, що залишилося від вирваного з корінням життя. Як і було наказано, Оелун не пролила крові. 

І тут позаду неї роздався тихенький зойк.

Непрощена рвучко обернулася. На самому вході у кімнату застигла наложниця, у її ніг лежало забуте віяло з різьблених кістяних пластин і розмальованого шовку. Очі дівчини наповнилися відчаєм, губи тремтіли, пальці увіп’ялися в тканину накинутого на плечі деелу*, що тягнувся за дівчиною по підлозі розкішними хвилями.  

Мить між нею та Оелун висіла напружена тиша. Потім Непрощена кліпнула, ривком переміщаючи себе крізь відблиски світла майже впритул до дівчини. Схилилася, підібрала та згорнула віяло.

— Коштовна річ. Не варто такі губити, — вона вклала знахідку в онімілі пальці. — Закричиш, коли я піду. Якщо спитають, розкажи, що бачила. Втім, — вона кинула швидкий погляд на спотворене тіло, — вони й так зрозуміють і не каратимуть тебе.

Не вірячи у власне везіння, дівчина кивнула з такою силою, що розпущені темні пасма зазміїлися по її плечах, як живі істоти.

Оелун ривком перемістилася до вікна, хоча світла від місяця для таких маневрів катастрофічно не вистачало. Штовхнула віконниці, скочила на підвіконня. Під ногами виблискувала гладесенька стіна палацу, заввишки у чотири поверхи, а під нею зяяло урвище. Оелун зосередилася і торкнулася татуювання, готуючись зробити наступний крок.