ПРОЛОГ

Він мав бути мертвим. Принаймні, цього разу, бо схибити вдруге — це вже, трясця, не смішно! 

Я з головою пірнула у вологі від роси трави й завмерла, вслухаючись в нічні шерехи. Степ, паскудник такий, спав наче з відкритими очима. Один неправильний рух — і мою присутність викриють або обурене пищання дрібних гризунів, або тріск сухих гілочок, яких навіть не видно серед квітів. 

Що ж, сама винна: треба працювати чисто й без помилок. А ні — то повзай на череві, як змія, і молися, аби ворог за цей день виснажився більше, ніж ти. Втім, здається, доля нарешті перестала глузувати з невдахи, адже зараз я нехай і повільно, але наближалася до мети, а не спала, забившись у тріщину серед каміння, як ця сама «мета».

Коли відстань між нами скоротилася до п’яти кроків, я витягла з-за паска кинджал, легким торканням до зап’ястка активувала нанесену на шкіру золоту печатку. 

Він досі не відчув мого наближення. Бліде місячне сяйво й золотисте мерехтіння магії вирвали з тіней обриси обличчя — чіткі, привабливі, аж занадто привабливі для того, ким він був насправді. Мене аж затрусило від напруги. Цьому паскуднику вдалося не тільки уникнути вироку, а вкрасти майже добу життя, подивитися в очі смерті та — демони б його розірвали! — з лагідною усмішкою зауважити, що хто б не заплатив за вбивство, я не зобов'язана ставати зброєю.

Не зобов’язана?!

Ти, трясця, нічого про мене не знаєш! Нічого! 

Глибокий вдих, п’ять стрімких кроків, спалах світла — лезо кинджала увійшло в плоть так само легко, як і магія. Він навіть прокинутися не встиг, а я вже відсахнулась, намагаючись подолати напад знемоги, що завжди супроводжував викид сили. В очах потемнішало, тіло наче у крижану воду занурили, шлунок звело судомою. Я впала на коліна й вперлася долонями у землю. «Дихай. Просто дихай. Скоро минеться, і ти це знаєш. Земля забере кров, вогонь пожере темряву…»

Стоп.

Навіть крізь запаморочення я зрозуміла: щось пішло не так. Крові не було! Просто на очах те, що я вважала тілом мертвого ворога, розчинилося у повітрі, кинджал жалібно дзенькнув о каміння й ковзнув геть. Що за…?

Сильний поштовх змусив мене добряче прикластися обличчям о землю. До нудоти й слабкості додався ще й дзвін у вухах, а в роті з’явився присмак металу. От лайно, пастка, так?! Та не встигла я оговтатись, як руки опинилися немилосердно стягнуті за спиною, а ще за мить жорстка мотузка обкрутила коліна й щиколотки, повністю позбавляючи мене можливості опиратися. 

— Сподіваюся, тепер ми нарешті поговоримо? — знайомий голос змусив ледь не завити від відчаю та щосили забитися в путах. 

Ні, ні, ні! Я сіпнулася, перекотилася на бік, намагаючись збити чоловіка з ніг, але він вже випростався, відійшов, нахилився й підняв кинджал. Окреслив рукою круг у повітрі — і той спалахнув язиками полум’я. Теплі відблиски впали на узори руків’я та відбились в таких красивих, але ненависних очах. Хвилину він розглядав зброю, потім наблизився, ніби жартома прокручуючи кинджал між пальцями, й сів поруч.

— Ну і хто ж ти така, моя мила вбивце? І головне, що мені робити з тобою далі?

Я тихенько заскиглила й ткнулася обличчям у траву.

Сором — це коли червонієш. Це ж…

Схоже, у книзі смерті для мене сьогодні не знайдеться жодного рядочка. А от у книзі ганьби — аж дві сторінки.