Розділ 1: Попіл старого світу

Щоразу, коли наш герой збирався на виїзд, він затягував ремені армійського бронежилета, і від спогадів у роті з'являвся знайомий кислий присмак. Присмак дешевої розчинної кави з пластикових стаканчиків, міцних цигарок і важкої втоми після нескінченних змін. А герой цей — проста людина, така сама, як ми всі.

Коли світ остаточно збожеволів, у нашого героя було зовсім інше життя. Ніяких кабінетів, багатих батьків чи дипломів. Віктор крутився як міг: простою найманою силою працював на складах, брався за будь-яку важку роботу, де платили живі гроші. Звичайне життя, коли люди живуть одним днем і не думають, що буде завтра. Але за плечима в нього була служба в армії. Вона дала йому дисципліну, навчила тримати зброю, терпіти біль і не губитися в критичних ситуаціях. Тоді Віктор і не думав, що саме ця підготовка скоро стане єдиним шансом вижити.

Але в планети були свої плани. Ресурси закінчувались миттю, а починалось усе зі страшної спеки. Влітку сонце пекло так, що асфальт плавився під ногами, а річки й озера пересихали за кілька тижнів, перетворюючи землю на потріскану пустелю. Через сильну посуху земля перестала родити — на полях усе горіло і гинуло. Ґрунт ставав мертвим. Голод накрив так швидко, що всі запаси їжі, які були у світі, зникли швидше, ніж можна було собі уявити. При цьому погода мінялася: за пекельним літом приходили сильні морозні зими, які добивали людство.

Коли закрилися останні заводи, на яких за працю можна було отримати пайок, почалися сильні перебої з паливом, а світло зникало зовсім, тому що вода стала дефіцитом і забезпечувати електростанції не було чим. Старе спокійне життя закінчувалося.

Але мінялася не тільки природа, а й самі люди. Вулиці через голод і нестачу води перетворилися на зону жорстокої боротьби за кожен шматок хліба. Спочатку люди збирали золото — міняли його на воду й їжу, сподіваючись розбагатіти. Та згодом зрозуміли: коли не стало що пити й їсти, золото просто лежало на землі. Нікому воно було вже не потрібне.

За кілька років за голодом по всій планеті прийшли криваві війни за ресурси. Уряди втратили контроль, держави розпалися, а армії перестали існувати — їх просто нічим було годувати. Настав повний хаос. У відчаї деякі ядерні держави почали бити одна одну тактичними ударами. Хтось намагався помститися своїм старим ворогам, а хтось — аби знищити чужі сховища, і ці вибухи остаточно добили планету. Цілі країни й колись квітучі регіони за кілька днів перетворилися на попіл, а стара карта світу зникла назавжди.

І саме в цьому безладі на залишках колишніх держав владу перехопила найбільша корпорація «Контур», про яку раніше ніхто не чув, але вони намагалися все виправити. «Контур» — жорстка структура, яка змогла зберегти останні артезіанські свердловини, консервні заводи й стратегічні склади з продовольством.

Назва корпорації точно відображала її суть: «Контур» хотів окреслити нові кордони на руїнах цивілізації і зібрати залишки людства воєдино. Корпорація вважала, що старий світ з його країнами себе вичерпав і тепер потрібен один світовий уряд, здатний утримати людей від самознищення і врятувати планету. По всьому світу вони створювали свої зони контролю, зшиваючи докупи все те, що лишилось від старого світу.

Щоб захищати вцілілі міста, охороняти конвої і рятувати людей, корпорація створила власну армію. «Контур» шукав тих, хто не зламався в хаосі: надійних, міцних чоловіків зі стрижнем, готових стояти на захисті до кінця — дипломи там нічого не важили, важили вміння, характер, армійська підготовка й уміння терпіти.

Для Віктора це став шанс не просто вижити, а захищати те, у що він вірив. Загартований важкою роботою на складах і військовою службою, він пройшов важкий відбір і підготовку в таборах корпорації. Ставши оперативником «Контуру», він і його побратими отримали сучасну зброю і, головне, регулярний пайок — чисту воду, ліки й їжу. Вони робили найнебезпечнішу роботу: тримали периметри, відбивали напади банд і супроводжували колони евакуації з тими, кому більше не було на кого сподіватися.

Роки служби випалили з Віктора все цивільне і зробили з нього мовчазного чоловіка в чорній броні, який тиснув на спусковий гачок раніше, ніж у голові встигав з'явитися сумнів. У загоні всі знали його тільки за позивним «Капкан».

Але десь глибоко всередині, крізь запах пороху й гару, він усе ще пам'ятав той далекий тихий час, коли найбільшою турботою було просто встигнути на ранкову зміну…

— Агов, командире, про що задумався? — голос заступника Андрія, на позивний «Сивий», вихопив Капкана зі спогадів крізь важкий гул дизельного двигуна.

Капкан поправив автомат, що лежав на колінах, і оглянув бійців, які сиділи з ним на броні БТРа. Їхня група була зіграною. Сивий колись служив у десанті, пройшов не одну гарячу точку й умів зберігати крижаний спокій, коли навколо все летіло шкереберть.

Поруч перевіряв розвантажувальний жилет Михайло — медик із позивним «Аптекар». До війни він був хіміком і працював на швидкій, витягав людей під час перших кривавих бунтів у мегаполісах, тому бачив таке, від чого звичайні лікарі сивіли за ніч.

На краю броні влаштувався Сергій — зв'язківець із позивним «Іскра». До катастрофи він крутився в технічній сфері — був справжнім технарем і возився з комп'ютерним залізом, але на службі виявився незамінним універсалом. Хлопець не лише міг із мотлоху й підручних деталей зібрати робочу радіостанцію та зламати будь-яку мережу, а й мав дуже гостре око — стріляв він неймовірно влучно, помічаючи ворога набагато раніше за інших.