Закінчення з звітами і питаня Елізи

Аркан Вулф закінчив з останньою текою. Він акуратно склав усі документи в три окремі стопки, вимкнув голографічний планшет і відкинувся на спинку шкіряного крісла. Воно тихо скрипнуло під його вагою. Сонце вже піднялося вище і тепер яскраво освітлювало кабінет, відблискуючи на полірованому камені столу. Він потер скроні пальцями, відчуваючи легку втому в очах після майже трьох годин безперервної роботи.

Він повернув голову праворуч і подивився на Елізу. Вона сиділа поруч, тримаючи в руках уже третій звіт, але було видно, що читає вона не дуже уважно — погляд часто відривався від рядків і ковзав по ньому. Пальці її нервово перебирали край сторінки.

— Я закінчив з цими справами на сьогодні, — сказав Аркан спокійно, голос природний і низький, без маски. — Бачу, що в тебе є питання. Можеш задавати. Я відповім на кожне. Чесно. Без ігор. Давай.

Він повністю розвернувся до неї в кріслі, поклавши руки на підлокітники. Постава спокійна, відкрита. Червоні очі маски більше не приховували його обличчя, і це робило момент більш особистим.

Еліза підняла на нього очі. Вона поклала звіт на стіл, стиснула руки на колінах і деякий час мовчала, ніби збиралася з думками. У кабінеті було тихо — лише легке гудіння вентиляції і далекий спів птахів з саду. Нарешті вона заговорила, голос тихий, але в ньому відчувалася суміш обурення, цікавості та втоми:

— По-перше… чому саме я? Ти кажеш, що знав мене тринадцять років тому, коли мені було сімнадцять. Але я справді тебе не пам’ятаю. Ми зустрічалися часто? Що між нами було? І чому ти вирішив купити мене саме зараз, через стільки років?

Вона зробила паузу, трохи нахилилася вперед і продовжила, голос став трохи твердішим:

— По-друге… ти дав мені сто мільйонів просто так. І сказав, що я вільна. Але контракт досі існує. Що ти насправді хочеш від мене? Просто… бути поруч? Чи є в тебе якийсь план? І чому ти ховаєш обличчя під цією маскою майже весь час? Ти мене боїшся? Чи боїшся, що я тебе впізнаю?

Еліза ковтнула, пальці її стиснулися сильніше.

— І останнє на зараз… якщо я не вгадаю твоє ім’я, що буде далі? Ти мене просто триматимеш тут як… трофей? Чи справді дозволиш мені жити своїм життям, як ти говорив?

Вона замовкла і подивилася йому прямо в очі, чекаючи відповіді. У її погляді була напруга, але вже не той панічний страх, як учора ввечері. Вона чекала, злегка нахиливши голову.

Аркан сидів спокійно, даючи їй час виговоритися. Він не перебивав, не відводив погляд. Коли вона закінчила, він трохи кивнув, ніби збираючись з думками, і почав відповідати повільно і чітко.