Вигадування імені

Аркан Вулф сидів у кріслі, маска вовка все ще закривала обличчя. Червоні візори м’яко світилися. Він дивився на Елізу кілька секунд, помічаючи, як вона трохи відсунулася в кріслі, коли він раніше надів маску. Повільно підвівшись, він підніс руки до голови, клацнув застібкою біля потилиці і зняв маску. Маску він акуратно поклав на край столу поруч із собою. Обличчя його знову стало відкритим — різкі вилиці, коротка акуратна борода, проникливі сірі очі, трохи втомлені від ранкової роботи.

— Ладно, — сказав він спокійно, голос тепер без цифрового відлуння, природний і низький. — Зніму маску. Бачу, що з нею ти мене ще більше боїшся. Хоча... коли я був без маски, ти все одно мене не впізнала.

Він сів назад у крісло, трохи розвернувшись до неї. Сонячне світло падало йому на обличчя, висвітлюючи дрібні зморшки біля очей.

— Коротко про те, чим я займаюся. Я — власник кількох великих гірничо-енергетичних корпорацій. Ми видобуваємо рідкісні мінерали, крісталіт, енергію для колоніальних кораблів і нейроімплантів. Маю вплив у Сенаті, контракти з урядом Велорії. Багато хто знає мене як Тіньового Вовка. Ось, власне, звідки маска. Це не просто примха — частина іміджу, щоб не кожен міг підійти близько.

Він жестом показав на стопки документів.

— А тепер вся ця купа — це щоденна робота. Проблеми на шахтах, судові позови, поставки, політики. Тому і просив допомоги — щоб ти не просто сиділа в кімнаті і думала, що з тобою буде.

Аркан зробив паузу, подивився їй прямо в очі. Потім спокійно продовжив:

— Ну тоді... якщо хочеш — називай ім’я. Три спроби, як я обіцяв. Якщо вгадаєш — контракт буде розірваний прямо тут, на цьому столі. Якщо ні — продовжимо як є. Починай, коли будеш готова.

Еліза сиділа в кріслі, тримаючи руки на колінах. Вона уважно розглядала його обличчя тепер, коли маска була знята. Щось у рисах здавалося їй знайомим — ніби далекий спогад, який не хотів виринати повністю. Серце калатало трохи сильніше. Вона ковтнула, облизнула сухі губи і тихо сказала:

— Добре... Я спробую.

Вона задумалася на довгі секунди, дивлячись на нього. Потім тихо промовила перше ім’я:

— ...Алекс?

Аркан сидів нерухомо, обличчя його залишалося спокійним. Він ледь помітно хитнув головою.

— Ні. Друга спроба.

Еліза почервоніла, трохи засмутилася, але продовжила. Вона намагалася згадати голос, поставу, щось із минулого. Друга спроба:

— ...Максим?

Знову тиша. Аркан тільки спокійно дивився на неї, чекаючи.

— Ні. Залишилася остання спроба.

Еліза нервово стиснула край сукні. Вона дивилася на нього довго, намагаючись «пробити» пам’ять. Обличчя, голос, те, як він говорив про 13 років тому... Щось ворухнулося в голові, але не зловилося. Нарешті вона тихо, майже пошепки сказала третє ім’я:

— ...Даніель?

Аркан повільно видихнув. Він відкинувся на спинку крісла, тримаючи маску в руках і проводячи пальцем по срібному візерунку.

— Ні. Жодного не вгадала.

Він зробив паузу, даючи їй час осмислити. У кабінеті було тихо — лише шелест паперів від легкого протягу з вікна і далекий спів птахів у саду.

— Контракт залишається. Але гра не закінчена. Можеш думати далі, питати, згадувати. Або продовжимо працювати з документами. 

Еліза опустила очі на свою стопку звітів. Вона виглядала розчарованою і одночасно ще більше заінтригованою. Пальці її тремтіли, коли вона взяла перший документ знову.

— Я... не розумію. Ти кажеш, що я тебе знала. Але я справді не пам’ятаю... — тихо прошепотіла вона.

Аркан мовчки кивнув і повернувся до своїх документів, але повільніше, ніж раніше, даючи їй простір.