От бой він заново надів маску Еліза уверена що вгадає ім'я

Аркан Вулф відкллав планшет убік, повільно відкинувся на спинку крісла і подивився на Елізу. Він підвівся, підійшов до спеціальної підставки біля стіни, взяв свою вовчу маску і повільно надів її. Клацнула застібка, срібні візерунки блиснули в сонячному світлі, червоні очі візорів м’яко засвітилися. Голос тепер звучав трохи нижче і з легким цифровим відлунням через модулятор.

— Ладно, — сказав він спокійно, повертаючись до столу. — Якщо хочеш — можеш почати вгадувати ім’я. Три спроби. Тільки три. Якщо вгадаєш — я прямо тут розірву контракт перед тобою. Якщо не вгадаєш… не скажу тобі секрет, який ти дізнаєшся лише якщо вгадаєш. Ну, як?

Він зробив маленьку паузу, даючи їй час, потім продовжив тим самим рівним тоном:

— А щодо допомоги… Якщо хочеш мені допомогти зі справами по бізнесу — кажи прямо. Давай. Тоді я встану, підсуну тобі крісло, і ми розділимо папери порівну.

Еліза стояла і мовчки дивилася на маску. Повернення маски знову зробило його чужим і трохи моторошним. Вона ковтнула, пальці стиснулися на тканині сукні.

Аркан жестом запросив її ближче. Коли вона обережно підійшла, він підсунув друге велике шкіряне крісло до столу з м’яким скрипом по підлозі, поставивши його праворуч від себе, на комфортній відстані.

— Сідай, — сказав він і почав швидко, але акуратно розділяти стопки документів.

Він відсунув собі три більші теки і два планшети — ті, де йшлося про складні переговори з Сенатом, юридичні позови Нової Зорі, радіаційні проблеми на шахтах і великі фінансові ризики. Це були документи, які вимагали його особистого підпису, глибокого знання контексту та рішень на високому рівні.

Елізі він відсунув меншу, але все одно солідну стопку: звіти про поточні поставки, статистику виробництва на трьох заводах, списки скарг робітників середньої важливості, таблиці витрат на логістику і кілька пропозицій від постачальників обладнання. Все це вимагало уважності, перевірки цифр і простих рекомендацій схвалити, відхилити, запитати уточнення.

— Ось твоя частина, — сказав він, вказуючи на її стопку. — Тут звіти, які не потребують мого прямого втручання, але їх треба уважно прочитати. Дивись цифри, пиши на полях короткі нотатки, що думаєш: де можна зекономити, де треба терміново реагувати. Якщо щось не зрозумієш — питай. Працюватимемо паралельно. Спільна робота, як я й казав.

Він сів назад у своє крісло, взяв свій перший документ і почав читати, але повільніше, ніж раніше — давав їй час звикнути.

Еліза повільно опустилася в крісло. Шкіра була м’якою і прохолодною. Вона подивилася на свою стопку паперів, потім на нього в масці. Її серце калатало. Сто мільйонів на картці, контракт, тепер ще й це… Все здавалося сюрреалістичним. Вона взяла перший звіт — про логістику поставок крісталіту — і почала читати, намагаючись зосередитися. Пальці трохи тремтіли, коли вона гортала сторінки.

Через кілька хвилин вона тихо сказала, не піднімаючи голови:

— Я… спробую допомогти. Але я не знаю твоєї сфери. Це все… шахти, корпорації… для мене це китайська грамота.

Вона зробила паузу, потім додала ще тихіше:

— І… я готова спробувати вгадати ім’я. Зараз?

Вона підняла очі на вовчу маску, чекаючи його реакції. У кабінеті було тихо — лише легке шурхотіння паперів, далеке гудіння вентиляції і пташиний спів з саду за вікном.

Аркан сидів нерухомо, тримаючи свій документ, і чекав, що вона зробить далі.