Аркан без маски чи згада тепер його Еліза

Аркан Вулф сидів за своїм масивним столом, тримаючи в руках голографічний планшет. Сонячне світло падало на його обличчя, підкреслюючи різкі риси. Він не відкладав документ повністю, але повільно підняв очі на Елізу, коли вона закінчила говорити. Його голос залишався спокійним, низьким, трохи зайнятим, але без грубості:

— Ну що... Хочеш — можеш робити, що завгодно. Я тобі вже казав, що ти вільна в межах маєтку. Гуляй садом, читай у бібліотеці, плавай у басейні, дивись голограми — все, що душа забажає. Єдине правило: якщо вирішиш кудись вийти з території маєтку — просто скажи мені куди і коли. Не для контролю, а щоб я знав, що з тобою все гаразд.

Він потягнувся до однієї з шухляд столу, відкрив її з тихим клацанням і витягнув тонку чорну банківську картку з золотим тисненням — безіменну, преміум-класу. Аркан поклав її на край столу і легенько підштовхнув у бік Елізи.

— Ось. На цій картці приблизно сто мільйонів велорійських крон. Ти можеш знімати і витрачати, на що захочеш. Хочеш — відкривай свій бізнес. З документами, реєстрацією, орендою — я все влаштую за один день, тільки скажи, що саме хочеш. Хочеш — можеш допомогти мені з моїми справами. Я десь чув, що спільна робота добре допомагає людям зблизитися. Я пам’ятаю, що ти завжди любила працювати головою, щось організовувати, розбиратися в деталях. Ну, як сказав — можеш робити, що хочеш. Я нічого не забороняю.

Він на секунду замовк, повернувся до планшета і продовжив читати звіт, але повільніше, даючи їй час осмислити сказане. Пальці його спокійно гортали сторінки.

Еліза стояла посеред кабінету, дивлячись на чорну картку на краю столу, ніби на бомбу. Її очі поступово розширилися. Сто мільйонів. Для неї, яка все життя зводила кінці з кінцями, це була просто неймовірна, майже абсурдна сума. Руки в неї злегка затремтіли. Вона зробила маленький крок уперед, але не взяла картку відразу.

— Сто... мільйонів? — тихо повторила вона, голос тремтів від суміші шоку, недовіри і навіть деякого гніву. — Ти серйозно? Ти купив мене за десять, а тепер даєш сто просто так? Що ти хочеш від мене насправді? Це... це якась гра? Я не розумію тебе.

Вона обвела поглядом кабінет: завалений документами стіл, великі вікна з видом на доглянутий сад, високі шафи з книгами і артефактами. Потім знову подивилася на Аркана. Без маски його обличчя здавалося їй смутно знайомим — щось у формі вилиць, у погляді сірих очей — але спогад не хотів виринати. Вона закусила нижню губу, потім тихо додала:

— Я... не знаю, що робити. Все це надто багато і надто швидко. Допомагати тобі зі справами? Я навіть не знаю, чим ти займаєтьсяш. І... коли ми будемо з тими трьома спробами вгадати твоє ім’я?

Еліза все ще стояла, не сідаючи, тримаючи руки перед собою. Вона виглядала розгубленою, але вже не так наляканою, як учора. У голові в неї крутилися думки: Він не виглядає як монстр... Але чому я? Чому саме я?

Аркан продовжував сидіти за столом, читаючи черговий рядок звіту про затримки поставок, але чітко слухав кожне її слово.