Домовленість о зустрічі, перше утро Елізи в не привичній обстановкі

Аркан Вулф сидів у своєму кабінеті, злегка відкинувшись у кріслі. Голографічний екран світився перед ним, показуючи обличчя сенатора Вейлана. Розмова про бізнесові питання вже підходила до кінця.

— Добре, домовилися, — кивнув Аркан. — Зустрінемося наступного тижня, 29 червня, о 14:00 у твоєму офісі в Сенатському комплексі. Я пришлю свого помічника з усіма документами заздалегідь.

— Домовилися, Аркане. Буду чекати, — усміхнувся Вейлан.

Аркан на секунду замовк, а потім його обличчя трохи пом’якшало. Він згадав давні часи.

— Ого... Як швидко виросли в тебе діти. Я ж пам’ятаю їх ще маленькими. Ліаму тоді було десь шість, а Селені — десять. Час летить...

Сенатор Вейлан засміявся, відкинувшись на своєму крісл, і опять похвастався своїми дітьми.

— Так, Аркане, ростуть, як на дрожах. Молодший, Ліам, цього року вступив до Академії Велорійських Наук. Вже склав іспити з інженерії з відзнакою. А Селена... ну, ти ж її знаєш. Закінчила університет, працює в моєму відділі аналітиком. Як швидко ростуть діти, правда? Ще вчора бігали по будинку, а сьогодні вже дорослі.

Аркан кивнув, легка усмішка торкнулася його губ.

— А Селена... вона ще досі на мене так дивиться, як раніше? Чи вже знайшла собі нового кавалера? — спитав він з легким, дружнім гумором у голосі.

Вейлан знову засміявся, але в очах промайнула іскра.

— Ох, Аркане... Ти все ще в її серці, як ідеал. Каже, що ніхто не може зрівнятися з містером Вовком. Але, здається, з’явився якийсь молодий дипломат з дипломатичного корпусу. Побачимо, як воно піде. А ти сам коли вже... ну, ти зрозумів.

Вони продовжили балакати ще кілька хвилин — про спільних знайомих, останні політичні інтриги у Сенаті, про те, як змінилася Велорія за останні роки. Розмова була теплою, але діловою. Нарешті Аркан попрощався:

— Добре, Вейлане. До зустрічі. Передавай привіт сім’ї.

— І тобі, друже.

Екран погас. Аркан відкинувся в кріслі, потер скроні пальцями і взявся за наступні документи. На столі їх справді було ще більше — нові звіти про виробництво, запити від партнерів, аналітика ринку.

Тим часом у кімнаті Елізи

Еліза прокинулася близько 09:15. Сонце вже добре світило крізь панорамне вікно, заливаючи кімнату теплим золотистим світлом. Вона повільно сіла на ліжку, розтріпана, з важкою головою після неспокійної ночі. Ковдра зісковзнула з плечей. Деякий час вона просто сиділа, озираючись по кімнаті, ніби не вірячи, що все це реально.

Вона встала, підійшла до вікна і постояла там, дивлячись на сад і далекі вогні міста, що вже згасали в денному світлі. Потім пішла в приєднану до кімнати ванну — простору, з великою ванною-джакузі та всім необхідним. Тепла вода допомогла трохи прийти до тями.

Коли вона вийшла в новому домашньому одязі, у двері тихо постукали. Зайшла молода покоївка Ліра з підносом.

— Доброго ранку, госпожа. Сніданок для вас. Господин уже поснідав і зараз у робочій залі. Він просив передати, що якщо вам щось знадобиться — вас одразу відведуть до нього. Чи бажаєте снідати тут, чи в їдальні?

Еліза кивнула, голос ще був сонним:

— Тут... будь ласка.

Ліра поставила піднос: омлет, свіжі фрукти, йогурт, тости, гарячий чай і сік. Запах був апетитним. Еліза сіла за маленький столик біля вікна і почала їсти повільно. Вона думала про вчорашній вечір, про чоловіка в масці, про ті три спроби вгадати ім’я. Страх трохи відступив, але замість нього прийшла суміш обурення, цікавості та тривоги.

Вона вирішила не сидіти весь день у кімнаті. Після сніданку встала і тихо сказала Лірі:

— Проведіть мене до нього... якщо можна.