Кімната для Елізи

Аркан Вулф сидів навпроти неї за столом, маска вовка все ще щільно закривала обличчя. Червоні очі візорів м’яко світилися в теплому світлі свічок. Він повільно поклав виделку, спостерігаючи, як Еліза доїдає останній шматочок. Її рухи були повільними, механічними — вона майже не відчувала смаку їжі, лише ковтала, щоб заповнити порожнечу в шлунку після довгого дня стресу.

— Ладно, доїдай, — сказав він спокійно, голос під маскою м’який і низький. — Я тобі покажу твою кімнату.

Еліза кивнула, не дивлячись йому в очі. Вона допила воду з келиха, поставила його на стіл з тихим дзвоном кришталю. Слуга відразу, без зайвого слова, підійшов і прибрав її тарілку. Аркан встав першим, відсунув свій стілець з легким скрипом по мармуру. Він жестом запросив її за собою.

Вони вийшли з головного залу. Коридор, яким вони йшли, був довгим і добре освітленим — м’яке золотисте світло від настінних світильників у стилі старовинних велорійських ліхтарів. Підлога під ногами — теплий паркет з темного дерева, що тихо поскрипував під її кроками. Еліза йшла трохи позаду, тримаючи руки перед собою, ніби захищаючись. Вона чула далекий шум вітру за високими вікнами і тихе гудіння системи клімат-контролю. Один зі слуг, що зустрівся їм на шляху, вклонився і тихо промовив: Господин, госпожа — перш ніж продовжити свій шлях.

Аркан зупинився біля високих різьблених дверей на другому поверсі.

— Ось твоя кімната, — сказав він. — Якщо що — я буду в головній залі внизу. Там ще багато справ. — Він показав рукою у бік широких сходів, що вели вниз. — Якщо щось потрібно — звертайся до слуг. Вони все зроблять. Відпочивай.

Еліза кивнула, не знаючи, що сказати. Аркан постояв ще секунду, потім розвернувся і пішов назад коридором. Його кроки поступово затихали, поки не зникли зовсім. Вона залишилася сама перед дверима.

Еліза повільно штовхнула важкі двері. Вони відчинилися безшумно, на добре змащених петлях. Тепле, м’яке світло автоматично спалахнуло всередині — не різке, а приглушене, з теплим відтінком, ніби від каміна. Вона ступила всередину і застигла на порозі.

Кімната була величезною — набагато більша за всю квартиру її батьків. Стіни обшиті світлим деревом і м’якою тканиною кремового кольору. Висока стеля з делікатною ліпниною. Посередині — велике ліжко з балдахіном з напівпрозорої тканини, застелене шовковою білизною кольору слонової кістки. Подушки були високі і пухкі. Вона підійшла ближче і провела рукою по ковдрі — тканина була неймовірно м’якою, теплою, немов жива. На ліжку лежала акуратно складена нова домашня сукня і халат — прості, але дорогі, м’які на дотик.

Праворуч — велика панорамна стіна-вікно від підлоги до стелі з виходом на балкон. За вікном — нічний вид на штучний ліс маєтку, підсвічені алеї і далекі вогні Люмінари в долині. Вона підійшла до скла, торкнулася його холодної поверхні. Скло було теплим на дотик завдяки вбудованому підігріву. Легкий вітерець з кондиціонера торкнувся її обличчя, несучи слабкий запах свіжої зелені і квітів.

Ліворуч — велика гардеробна, двері якої були трохи прочинені. Всередині вже висіло кілька комплектів одягу її розміру — від casual до більш елегантних. На полицях — нове взуття, білизна. Все ідеально підібране. На туалетному столику — набір косметики, щітки для волосся, кремы і навіть маленький голографічний дзеркальний екран.

У кутку — затишна зона для відпочинку: м’яке крісло з пледом, маленький столик з фруктами і графином води, книжкова полиця з реальними паперовими книгами і голографічним ридером. На стіні — великий екран, що зараз показував спокійний пейзаж океану Елізіуму.

Еліза повільно сіла на край ліжка. Матрац м’яко прогнувся під нею, обіймаючи тіло. Вона зняла свої старі черевики — вони впали на підлогу з глухим звуком. Ноги боліли від бігу. Вона лягла на спину, дивлячись у стелю. Тиша в кімнаті була майже абсолютною, лише легке гудіння вентиляції і далекий шум вітру за вікном.

Сльози знову навернулися на очі. Вона закрила обличчя руками, плечі затремтіли. Що це за місце... Що зі мною буде? — думала вона. Все було надто красивим, надто правильним, щоб бути правдою. Незнайомець у масці вовка, десять мільйонів, ця розкішна кімната... Вона не впізнавала його. Голос, постава — все було чужим. Але в його словах не було грубості. Поки що.

Вона підвелася, підійшла до балкона, відчинила двері. Холодне нічне повітря вдарило в обличчя. Вона стояла боса на холодному камені балкона, дивлячись на вогні міста далеко внизу. Десь у глибині маєтку чувся тихий звук кроків слуги, що проходив коридором. Еліза швидко зачинила двері, повернулася в кімнату і сіла в крісло, підтягнувши коліна до грудей. Вона не знала, чи зможе заснути цієї ночі.