Обіщання

Аркан Вулф вийшов з під’їзду будинку №47 у Сірих Блоках. Повітря було важким, насиченим запахом мокрого бетону, дешевої їжі з вуличних автоматів і диму від далеких заводів. Він зупинився на секунду, повільно моргнувши під маскою — візори активувалися, показуючи тепловий слід. Еліза бігла швидко, її силует світився червоним на екрані маски. Він знав її звички ще з тих часів — коли вона нервувала, завжди бігла до старого залізничного мосту на околиці району, звідки можна було сісти на магнітний потяг у бік промислових передмість або просто сховатися серед безпритульних і робітників.

Він не поспішав. Кроки були впевненими, чіткими. Чорні черевики з м’якою підошвою тихо лунали по тротуару. Мимо пройшла літня жінка з сумкою, вона швидко відвела очі, подумавши: Ще один з тих багатих диваків... Не моє діло. Аркан повернув за ріг, пройшов повз розбитий голографічний кіоск, де автоматично крутилася реклама дешевих імплантів. Далі — вузький провулок між сірими панельками. Він чув далекий плач дитини з вікна на другому поверсі, гавкіт собаки, шум аерокарів над головою.

Через 12 хвилин він вийшов на підході до старого залізничного мосту. Тут було сиро, вітер гнав сміття по рейках. Еліза стояла біля бетонної опори, важко дихаючи, зігнувшись, тримаючись рукою за холодний камінь. Її волосся розтріпалося, на щоках — сльози. Вона озиралася, шукаючи шлях утечі, але ноги вже тремтіли від бігу.

Аркан підійшов повільно, тримаючи дистанцію в кілька метрів. Його голос під маскою звучав низько, спокійно, з легким металевим відлунням через вбудований модулятор:

— Ти знаєш, зачем я тебе купив?

Еліза різко розвернулася. Її очі були широко розплющені, повні жаху і люті. Вона відступила на крок назад, притискаючись спиною до опори. Руки стиснулися в кулаки.

— Хто ти такий?! Відчепись від мене! Я не твоя власність! Батьки... вони не мали права! — голос зірвався, вона почала плакати, витираючи сльози рукавом дешевої куртки. Плечі її тремтіли.

Аркан стояв нерухомо. Вітер легенько розвівав край його плаща. Він нахилив голову трохи набік, вивчаючи її реакцію.

— Ти мене не пам’ятаєш? Я твій, можна сказати, старий знайомий. Я в тебе закохався. Ще тринадцять років тому.

Вона витріщилася на нього, намагаючись роздивитися очі за маскою. Нічого не впізнавала. Для неї це був просто високий незнайомець у страшній вовчій масці, який щойно заплатив за неї десять мільйонів.

— Закохався?! Ти божевільний... Я тебе вперше бачу! Забери свої гроші назад і йди геть!

Аркан зробив один повільний крок ближче, але не більше. Голос залишався спокійним, майже м’яким:

— Давай так. Я протягую тобі руку... — він повільно підняв долоню в чорній рукавичці, — ...я даю тобі три рази вгадати моє ім’я. Я дістану контракт. Якщо вгадаєш — я прямо перед тобою розірву цей контракт, і ти вільна. А якщо не вгадаєш... ладно, не буду казати що буде. Хочеш, можеш спочатку потратити і сказати одне ім’я — тоді в тебе залишиться дві спроби.

Він дістав з внутрішньої кишені голографічний аркуш контракту. Тонкий, блискучий, з червоними печатками Федеративної Республіки Велорія. Контракт висвітлився в повітрі слабким синім світлом.

Еліза дивилася на документ, потім на маску. Сльози все ще котилися по щоках, але в очах з’явилася крихітна іскра надії. Вона важко ковтнула.

— І... якщо я програю?

Аркан трохи нахилив голову:

— Але я тобі пропоную інше. Піди зі мною. Щоб ти мене детально дізналася. Може, згадаєш ім’я моє. Побачити, хто я. Поговорити без страху. Ну що, вибираєш?

Вона стояла довго — секунд тридцять. Вітер шумів під мостом, десь далеко прогримів потяг. Еліза витерла обличчя, глянула на свої тремтячі руки. Втеча не мала сенсу — район оточений, а гроші вже в батьків. Страх і втома перемогли.

— ...Добре. Я поїду. Але якщо ти мене торкнешся без дозволу — я буду кричати до останнього.

Аркан кивнув. Він повільно розвернувся і пішов назад до аерокару, який чекав за два квартали. Еліза йшла за ним на відстані, напружена, постійно озираючись. Кроки її були нерівними по потрісканому асфальту. Вона бачила, як перехожі кидали на них швидкі погляди — один робітник подумав: Бідна дівка... Знову якийсь багатий виродок купив собі іграшку.

Аерокар стояв на майданчику. Двері плавно піднялися. Аркан сів за кермо, вказав їй на пасажирське крісло. Еліза сіла обережно, тримаючись якомога далі. Салон пахнув шкірою і легким озоном. Двері зачинилися з тихим шипінням. Аерокар злетів плавно, без ривків.

Політ тривав 47 хвилин. Аркан вів машину сам, не вмикаючи автопілот. Він мовчав більшу частину шляху, лише іноді кидав короткі фрази про те, що вони пролітали: Це район Зелених Садів... тут живуть середній клас. Еліза дивилася у вікно, стискаючи руки на колінах. Сльози висохли, але тіло залишалося напруженим. Вона намагалася згадати, але нічого — маска, костюм, голос... все було чужим.

Нарешті аерокар підлетів до приватного маєтку Аркана — величезного комплексу на пагорбі за містом, оточеного штучним лісом і силовим полем. Ворота відкрилися автоматично. Машина приземлилася на широкій площі перед головним входом — класична архітектура Велорії, змішана з сучасними скляними елементами.

Слуги чотири людини у строгій формітвже чекали на сходах. Аркан раніше надіслав повідомлення: звертатися тільки «господин» до нього і «госпожа» до неї. Жодних імен.

Коли двері аерокару відкрилися, головний дворецький — літній чоловік з рівною поставою — вклонився:

— Господин. Госпожа. Вечеря готова в головній залі, якщо бажаєте. Кімната для госпожі вже підготовлена.

Еліза вийшла, озираючись. Її очі розширилися від масштабу — фонтани, доглянуті алеї, далекі вогні Люмінари внизу. Аркан жестом запросив її всередину.

Вони зайшли в просторий хол з високою стелею. Кроки відлунювали по мармуровій підлозі. Аркан він дивився на неї спокійно.

— Тепер можеш починати вгадувати ім’я... або просто розповідати про себе. Я слухаю.