Маска Вовка

Планета: Елізіум — велика колонізована планета в системі Зорі Теней, відома своїми контрастами: величезні мегаполіси з неоновими хмарочосами, старовинні ліси, що збереглися в заповідниках, і жорстка соціальна ієрархія. Технології тут змішані з давніми традиціями, а багаті еліти часто використовують стародавні звичаї для легалізації "особливих угод".

Країна: главний герой цієї історії знаходиться у Федеративній Республіці Велорія — багатій, але консервативній державі на північному континенті. Тут закон дозволяє "контракти на опіку" для дорослих людей за згодою родини, якщо є борги чи "загроза суспільству". Багато хто використовує це як приховану форму боргового рабства або шлюбу за розрахунком.

Ім'я главного героя: Аркан Вулф він багатий і впливовий промисловець, власник кількох гірничо-енергетичних корпорацій, відомий у вищих колах Велорії як "Тіньовий Вовк" — людина, яка рідко показує обличчя публічно, але має величезний вплив.

                                                                Початок історії.

Аркан Вулф стояв перед високим дзеркалом у своїй приватній резиденції на 87-му поверсі хмарочосу "Срібний Кіготь" у центрі столиці Велорії — міста Люмінари. Повільно, з характерним клацанням, він застебнув останню застібку на своєму костюмі. Чорний, щільний матеріал, що імітував вовчу шерсть, облягав тіло ідеально — не надто тісно, але достатньо, щоб підкреслювати широкі плечі та струнку, треновану статуру тридцятидев’ятирічного чоловіка. На голові — маска вовка: витончена, з детальними візерунками срібних рун і червоних акцентів, що нагадували стародавні племінні символи Елізіуму. Очі маски світилися м’яким червоним світлом — вбудовані візори з тепловим зором і записом. Він моргнув повільно, відчуваючи, як повіки торкаються внутрішньої підкладки маски. Повітря всередині було трохи прохолодним завдяки мікроклімат-контролю.

Він перевірив кишеню на грудях — там лежав складений цифровий контракт на тонкому голографічному аркуші. Сума: 10 000 000 велорійських крон. Для нього це була дрібниця. Для сім’ї Елізи — порятунок.

Чому вони погодилися? Тринадцять років тому Аркан випадково зустрів Елізу, коли їй було лише 17. Він тоді був молодим спадкоємцем, а вона — дівчиною з бідного кварталу, яка працювала в одному з його допоміжних підприємств. Вони спілкувалися всього рік — короткі розмови, випадкові зустрічі, її сміх, її очі. Потім життя розвело їх. Тепер, дізнавшись, що її сім’я загрузла в боргах через хворобу батька рак легень, типовий для промислових районів, а сама Еліза стала об’єктом уваги місцевих кримінальних кланів через борги, Аркан вирішив діяти. Батьки бачили в ньому не просто покупця, а шанс врятувати доньку від вулиці та боргових ям. "Краще опіка поважної людини, ніж життя в борговій шахті чи гірше", — сказав батько Елізи по відеозв’язку.

Аркан вийшов з резиденції. Двері ліфта тихо зашипіли, зачиняючись за ним. Усередині кабіни грала спокійна інструментальна музика. Він натиснув кнопку паркінгу. Легке гудіння — і ліфт почав спускатися. Крізь прозору стіну він бачив, як пропливають повз поверхи: люди в ділових костюмах, голографічна реклама нових нейроімплантів, діти, що граються в віртуальному парку на 45-му рівні. Один чоловік у ліфті кинув на нього швидкий погляд, подумавши: Знову якийсь ексцентричний багатий псих з маскою. Але краще не дивитися довго — це точно хтось із верхівки.

На паркінгу його чекав персональний аерокар — чорний, обтічний, з вовчими емблемами на капоті. Двері піднялися вгору з м’яким звуком. Аркан сів у крісло водія, відчувши, як шкіра сидіння підлаштовується під його спину. Він завів двигун — тихе, потужне гудіння. Навігація автоматично проклала маршрут до району "Сірі Блоки" — старого промислового сектору на околиці Люмінари.

Політ тривав 28 хвилин. Аркан дивився крізь панорамне скло. Спочатку — сяючі вежі центру, потім — промислові пояси з заводами, що випускали пару та дим, далі — сірі житлові блоки, де бетон давно потріскався, а голографічні вивіски були пошкоджені. Він бачив перехожих: жінку, що швидко йшла з сумками, озираючись; групу підлітків біля розбитого дрона; старого, що курив біля під’їзду і плюнув услід пролітаючому дорогому аерокару.

"Цікаво, що він тут забув у такому костюмі?" — подумав старий, відвертаючи погляд.

Аерокар плавно приземлився на майданчику біля будинку №47. Аркан вийшов. Повітря тут було важким, з присмаком металу та вологи. Він відчув, як маска фільтрує запахи. Кроки по потрісканому асфальту — чіткі, впевнені. Він підійшов до під’їзду, двері якого ледве трималися на петлях. Натиснув кнопку дзвінка. Зсередини почувся скрипучий голос матері Елізи:

— Заходьте... Ми чекаємо.

Він піднявся сходами на четвертий поверх ліфт, як завжди, не працював. Кожна сходинка відлунювала. На площадці третього поверху почув тихий шепіт сусідів: Знову до Елізиних... Щось серйозне. Молода дівчина, що спускалася назустріч, швидко відвела очі, подумавши: Вовча маска... Страшно, але виглядає дорого.

Двері квартири 42 відчинилися. Батько Елізи — худий, з кашлем — стояв на порозі. Мати трималася за його руку. В очах — суміш полегшення та сорому.

— Пане Вулф... Контракт готовий? — тихо запитав батько.

Аркан кивнув. Він пройшов у маленьку, задушливу вітальню. Запах старого чаю, ліків і бідності. На дивані сиділа Еліза — тридцятирічна жінка з довгим темно-русявим волоссям, в простій домашній сукні. Вона підняла очі... і не впізнала. Для неї це був просто високий чоловік у страшній вовчій масці.

Аркан сів навпроти. Батьки швидко підписали голографічний контракт — пальці тремтіли. 10 мільйонів були перераховані миттєво. Законність забезпечена: "Контракт опіки та захисту на невизначений термін".

Еліза слухала пояснення батьків. Спочатку не розуміла. Потім обличчя її зблідло.

— Ви... продали мене? — голос тремтів. Вона встала, відступаючи до кухні. Очі розширилися від жаху. — Мамо... тату... як ви могли?!