Глава 78. Найсолодший секрет

Животик Єви вже був помітним.

Вона все частіше ловила на собі теплі усмішки незнайомих людей.

Дем'ян же став ще уважнішим.

Він більше не дозволяв їй носити важкі пакети, стежив, щоб вона вчасно їла, і щоранку запитував одне й те саме:

— Як почуваються мої найдорожчі люди?

Єва лише сміялася.

— З нами все добре.

Настав день планового УЗД.

Цього разу вони обоє хвилювалися ще більше.

Лікарка уважно проводила обстеження.

На екрані малюк уже був набагато краще помітний.

Він рухав ручками й ніжками.

— Подивіться, який активний, — усміхнулася лікарка.

Єва не могла відірвати погляду від монітора.

— Неймовірно...

Дем'ян мовчав.

Він лише міцніше тримав її за руку.

Лікарка ще кілька хвилин проводила вимірювання, а потім усміхнулася.

— Якщо ви хочете дізнатися стать дитини, я вже можу сказати.

Дем'ян і Єва переглянулися.

Колись вони домовилися, що не чекатимуть до народження.

Хотіли знати.

— Так, хочемо, — одночасно відповіли вони.

Лікарка засміялася.

— Вітаю.

У вас буде донечка.

На мить світ ніби завмер.

— Донечка... — пошепки повторив Дем'ян.

Він перевів погляд на Єву.

Її щоки були мокрими від сліз.

Вона сміялася й плакала одночасно.

— Ми будемо батьками дівчинки...

Дем'ян нахилився й поцілував її в чоло.

— Нашої маленької принцеси.

Дорогою додому вони говорили тільки про неї.

— Думаєш, на кого вона буде схожа? — запитала Єва.

— На тебе.

— А я хочу, щоб у неї були твої очі.

— Домовилися.

Вона засміялася.

— Так це не працює.

— Можна помріяти.

Увечері вони знову зайшли до дитячої кімнати.

Вона вже майже була готова.

Стояло ліжечко.

Біля вікна — зручне крісло.

На полицях чекали перші казки.

Дем'ян повільно погойдав маленьке ліжечко.

— Залишилося найважливіше.

— Що саме?

— Ім'я.

Єва сіла поруч.

— У тебе є варіанти?

— Є.

Але спочатку хочу почути твої.

Вона усміхнулася.

— Мені дуже подобається ім'я Марійка.

Дем'ян на мить замислився.

Потім широко усміхнувся.

— Знаєш...

Мені теж.

— Справді?

— Так.

Воно дуже тепле.

І дуже їй пасуватиме.

Єва поклала руку на живіт.

— Ну що, Марійко...

Здається, ми з татом уже не можемо дочекатися зустрічі з тобою.

У відповідь вона раптом відчула легкий поштовх.

Єва завмерла.

— Дем'яне...

— Що?

Вона схопила його за руку й поклала на живіт.

За мить він теж це відчув.

Ледь помітний, але цілком справжній рух.

Дем'ян здивовано подивився на дружину.

— Це...

— Так.

Наша донечка вперше привіталася з нами.

Він не стримав щасливої усмішки.

Обережно нахилився до животика й тихо сказав:

— Привіт, Марійко.

Ми з мамою дуже тебе любимо.

І дуже-дуже чекаємо.

У кімнаті було тихо.

Але для них ця тиша вже була наповнена маленьким життям, яке зовсім скоро мало зробити їхню сім'ю ще щасливішою.