Глава 71. Звичайне щастя

Новий дім уже не здавався чужим.

На кухні з'явилися улюблені чашки.

У вітальні стояла велика книжкова шафа, яку вони разом збирали майже цілий день, сперечаючись над інструкцією.

На балконі зеленіли квіти, які Єва дбайливо поливала щоранку.

А на холодильнику висіла маленька магнітна дошка.

Щовечора вони залишали одне одному короткі записки.

Одного ранку Єва прочитала:

«Не забудь сьогодні пообідати. І пам'ятай, що я тебе люблю. Д. ❤️»

Вона усміхнулася й написала у відповідь:

«Обід уже запланований. А тебе люблю ще сильніше. Є. ❤️»

На роботі день видався напруженим.

Під вечір Єва відчула легкий головний біль.

Вона потерла скроні й подивилася на годинник.

— Уже сьома...

У двері постукали.

— Заходьте.

На порозі стояв Дем'ян.

У руках він тримав два паперові стаканчики.

— Гарячий чай із лимоном.

І твоє улюблене печиво.

Єва здивовано підняла брови.

— Звідки ти знав, що мені саме зараз цього хочеться?

Він усміхнувся.

— Бо ти весь день забувала пити воду.

Тричі потерла скроні.

І вже дві години сидиш, не встаючи.

Вона тихо засміялася.

— Ти занадто уважний.

— Це погано?

— Ні.

Це дуже приємно.

Увечері вони поверталися додому пішки.

Осінь уже вступала у свої права.

Під ногами тихо шаруділо жовте листя.

Єва несподівано зупинилася біля невеликої кав'ярні.

— Зайдемо?

— Звичайно.

Вони замовили гарячий шоколад і сіли біля вікна.

За склом поспішали люди.

Хтось біг під парасолькою.

Хтось сміявся.

Хтось тримав дитину за руку.

Єва довго дивилася на маленького хлопчика, який старанно перестрибував через калюжі.

— Гарний, правда? — тихо запитав Дем'ян.

Вона кивнула.

— Дуже.

Він уважно подивився на неї.

— Ти про щось думаєш.

— Думаю...

Вона на мить замовкла.

— Ми колись говорили, що не будемо поспішати.

— Так.

— І я не хочу поспішати.

Справді.

Але останнім часом усе частіше ловлю себе на думці, що мені вже не страшно.

Дем'ян повільно накрив її долоню своєю.

— Мені теж.

Його відповідь була короткою.

Але Єва зрозуміла її без зайвих слів.

Повернувшись додому, вони довго сиділи на балконі.

Місто поволі засинало.

— Знаєш, що дивно? — усміхнулася Єва.

— Що?

— Колись я думала, що щастя обов'язково має бути гучним.

Щоб його всі бачили.

Щоб постійно траплялося щось особливе.

— А тепер?

Вона подивилася на освітлені вікна сусідніх будинків.

— А тепер я розумію, що найбільше щастя — дуже тихе.

Воно пахне ранковою кавою.

Звучить твоїм сміхом.

Чекає мене ввечері вдома.

Дем'ян обійняв дружину.

— І знаєш...

— Що?

— Я дуже хочу, щоб одного дня в цьому домі стало трохи гучніше.

Єва усміхнулася.

— Я теж.

Вона ще не знала, що доля вже почула їхні слова.

І зовсім скоро подарує їм новину, яка назавжди змінить їхнє життя.