Глава 70. Перша ніч у новому домі

На кухні вже стояв чайник.

У ванній — рушники та косметика.

У спальні — ліжко, яке привезли ще зранку.

А ось вітальня все ще була заповнена коробками.

Єва без сил опустилася на підлогу.

— Я більше не можу.

Дем'ян поставив останню коробку біля стіни й театрально витер чоло.

— Я теж.

— У нас ще стільки всього...

— Завтра.

Вона підняла на нього очі.

— Точно завтра?

— Сто відсотків.

Сьогодні ми офіційно закінчили робочий день.

— Але зараз майже десята вечора.

— Саме тому.

Він простягнув їй руку.

— Ходімо.

— Куди?

— На балкон.

Вечір був теплим.

Місто вже засвітило тисячі вогнів.

У парку навпроти ще гуляли люди.

Хтось вигулював собаку.

Молода пара сиділа на лавці.

Діти сміялися біля невеликого фонтану.

Єва сперлася на поручні.

— Мені подобається цей краєвид.

— І мені.

Дем'ян став поруч.

— Знаєш, про що я зараз думаю?

— Про що?

— Ще кілька років тому я був упевнений, що успіх вимірюється лише цифрами.

Прибутком.

Контрактами.

Посадою.

Єва уважно слухала.

— А сьогодні найбільше щастя для мене — стояти тут поруч із тобою.

Вона усміхнулася.

— Ти дуже змінився.

— Завдяки тобі.

— Ні.

Вона похитала головою.

— Ти змінився сам.

Я лише була поруч.

Дем'ян ніжно торкнувся її руки.

— Можливо.

Але без тебе цього б не сталося.

У квартирі раптом згасло світло.

— Ой... — здивовано сказала Єва.

Дем'ян засміявся.

— Схоже, ми перевантажили електрику.

— Перший вечір у новому домі — і вже пригода.

Він знайшов у коробці ліхтарик.

Потім запалив кілька ароматичних свічок, які випадково трапилися під руку.

Кімната наповнилася теплим мерехтливим світлом.

— Насправді... так навіть краще, — усміхнулася Єва.

— Романтичніше?

— Значно.

Вони сіли просто на підлогу.

Посеред коробок.

Їли піцу, яку замовили ще дорогою.

І сміялися з того, що не могли знайти відкривачку для соку майже двадцять хвилин.

— Уявляєш, якщо колись наші діти запитають, яким був наш перший вечір тут?

— Що ми їм скажемо?

Єва засміялася.

— Що сиділи на підлозі при свічках не тому, що так задумали.

А тому, що вибило автомат.

Дем'ян голосно розсміявся.

— Думаю, ця історія стане сімейною легендою.

Перед сном вони зайшли до кімнати, яку поки що називали просто «вільною».

Тут ще не було меблів.

Лише світлі стіни й велике вікно.

Єва зупинилася посеред кімнати.

— Колись тут буде дитяча.

Дем'ян мовчки став поруч.

Він не поспішав відповідати.

Лише переплів свої пальці з її.

— Так.

Коли настане наш час.

Єва поклала голову йому на плече.

Їм нікуди було поспішати.

Попереду було ціле життя.

Життя, яке вони вже навчилися цінувати не за великі події.

А за маленькі моменти.

За вечори при свічках.

За сміх.

За плани.

І за впевненість, що в будь-якому домі найважливіше — не стіни.

А люди, які наповнюють його любов'ю.