Глава 66. Один вечір тільки для нас

Дем'ян дотримав слова.

Навіть якщо затримувався на десять чи п'ятнадцять хвилин, Єва завжди отримувала коротке повідомлення.

"Ще трохи роботи. Не хвилюйся. Люблю."

І щоразу вона усміхалася.

Не тому, що він писав багато.

А тому, що пам'ятав.

У п'ятницю Єва саме закінчувала працювати над звітом, коли у двері її кабінету постукали.

— Можна?

Вона підняла голову.

— Звичайно.

На порозі стояв Дем'ян.

Без ноутбука.

Без тек із документами.

— Збирайся.

— Куди?

— Це сюрприз.

Єва примружилася.

— Знову?

— Саме так.

— А якщо в мене ще є робота?

Він підійшов ближче й закрив її ноутбук.

— Робота почекає до понеділка.

— Пане генеральний директоре, ви зараз поганий приклад для працівників.

— Ні.

Сьогодні я хороший чоловік.

Єва засміялася.

— Аргумент приймається.

За пів години вони вже їхали за місто.

— Ми їдемо до озера? — здогадалася вона.

— Майже.

Автомобіль зупинився біля невеликого будиночка серед соснового лісу.

Єва здивовано озирнулася.

— Що це?

— Наші вихідні.

— Тільки ми?

— Тільки ми.

Без роботи.

Без дзвінків.

Без ноутбуків.

Вона недовірливо подивилася на нього.

— Ти добровільно залишив ноутбук удома?

— Не нагадуй.

Мені самому важко в це повірити.

Будиночок був невеликий, але дуже затишний.

На терасі стояли два крісла.

Поряд — мангал.

А за кілька метрів починався сосновий ліс.

— Тут так тихо... — прошепотіла Єва.

— Саме тому я вибрав це місце.

Вони розпалили вогонь, приготували вечерю й довго сиділи на терасі.

Навколо чулося лише потріскування дров і спів цвіркунів.

— Знаєш, що я зрозумів? — тихо сказав Дем'ян.

— Що?

— Раніше я думав, що для щастя потрібно постійно кудись бігти.

Працювати більше.

Досягати більшого.

— А тепер?

Він подивився на неї.

— А тепер мені достатньо таких вечорів.

Єва мовчки взяла його за руку.

— Мені теж.

Пізніше вони сиділи біля багаття, загорнувшись в одну ковдру.

Полум'я освітлювало їхні обличчя.

— Пам'ятаєш, ми колись обіцяли завжди говорити одне одному правду? — запитала Єва.

— Пам'ятаю.

— Тоді відповідай чесно.

— Домовилися.

— Який момент нашої історії був для тебе найважчим?

Дем'ян замислився.

— День, коли мені запропонували переїзд до Лондона.

— Чому?

— Бо я боявся, що доведеться вибирати між кар'єрою і тобою.

Єва стиснула його долоню.

— А для мене...

Найважчим був день, коли я зрозуміла, що закохалася.

Він здивовано усміхнувся.

— Чому?

— Бо була впевнена, що це безнадійно.

Що ти ніколи не подивишся на мене не як на співробітницю.

Дем'ян похитав головою.

— Як добре, що ми обидва тоді помилялися.

Єва поклала голову йому на плече.

— Дуже добре.

Вони ще довго сиділи мовчки.

І в цій тиші було більше любові, ніж у тисячі красивих слів.

Бо справжнє щастя іноді живе саме в таких вечорах.

Коли нікуди не потрібно поспішати.

І коли поруч є людина, з якою мовчання теж стає особливим.