Глава 64. Маленькі сімейні традиції

Життя поступово стало спокійним і передбачуваним.

Саме таким, про яке вони обоє мріяли.

Щоранку Дем'ян прокидався трохи раніше.

Поки Єва ще спала, він тихо йшов на кухню.

Готував каву.

І майже щоранку намагався приготувати сніданок.

Щоправда, виходило це по-різному.

Одного разу він пересмажив тости.

Іншого — забув додати цукор у сирники.

А одного ранку взагалі переплутав сіль із цукром.

Єва ледве стримувала сміх.

— Не дивись на мене так, — пробурмотів Дем'ян.

— Як?

— Наче я зовсім не вмію готувати.

Вона підійшла до нього й обійняла.

— Зате ти дуже стараєшся.

— Це не рятує сирники.

— Ні.

Але рятує мій настрій.

Він засміявся.

— Тоді завтра спробую ще раз.

Увечері вони запровадили ще одну традицію.

Після роботи телефони залишалися в передпокої.

Принаймні на годину.

— Це правило обов'язкове? — якось запитав Дем'ян.

— Так.

— Навіть для генерального директора?

— Особливо для генерального директора.

Він удавано тяжко зітхнув.

— Удома я зовсім не маю права голосу.

— Маєш.

Але тільки після вечері.

Вони обоє розсміялися.

Одного вечора, коли вони саме пили чай, пролунав дзвінок у двері.

На порозі стояла Оксана.

— Мамо! Ти чому не попередила?

— Захотілося зробити сюрприз.

У руках вона тримала великий кошик.

— Я принесла домашні вареники, пиріг і малинове варення.

Дем'ян усміхнувся.

— Пані Оксано, ви нас розбалували.

— Це моя робота як мами.

Єва засміялася.

— І майже як бабусі.

Оксана завмерла.

— Як бабусі?

Єва одразу зрозуміла, що сказала це необережно.

— Я... не те мала на увазі...

Усі троє на мить замовкли.

Потім Дем'ян тихо засміявся.

— Думаю, колись ця посада вам дуже пасуватиме.

Оксана усміхнулася.

— Я не заперечуватиму.

Єва відчула, як її щоки вкрилися рум'янцем.

Після того, як мама пішла, у квартирі запанувала тиша.

— Ти справді цього хочеш? — тихо запитав Дем'ян.

— Чого?

— Колись стати мамою.

Єва задумалася.

— Не зараз.

Але так.

Дуже.

Він узяв її за руку.

— Я теж.

Тільки без поспіху.

Хочу, щоб ми ще трохи пожили лише для себе.

Подорожували.

Навчилися бути чоловіком і дружиною.

А вже потім...

Єва усміхнулася.

— Мені подобається цей план.

— Домовилися?

— Домовилися.

Вони сиділи на дивані, обійнявшись.

За вікном тихо падав літній дощ.

У квартирі пахло чаєм і маминим пирогом.

І Єва раптом зрозуміла, що щастя — це не гучні слова й не великі події.

Щастя — це коли ввечері є куди поспішати.

І є людина, яка завжди чекає на тебе вдома.

Попереду їх чекало ще багато років.

І жоден із них не здогадувався, що зовсім скоро життя подарує їм несподівану, але найщасливішу новину.