Глава 63. Повернення додому

Здавалося, ще вчора вони прогулювалися берегом моря, а сьогодні вже складали валізи.

Єва востаннє вийшла на балкон готелю.

Перед нею шуміло море.

— Уже сумуєш? — почувся за спиною голос Дем'яна.

Вона кивнула.

— Трохи.

— Я теж.

Він обійняв її.

— Але знаєш...

— Що?

— Я навіть радий повертатися.

Єва здивовано подивилася на нього.

— Серйозно?

— Так.

Тому що тепер ми повертаємося не кожен до свого життя.

А до нашого.

Вона усміхнулася.

— Мені дуже подобається, як це звучить.

В аеропорту їх зустрічали Андрій, Софія та Олена.

— Нарешті! — вигукнув Андрій, міцно обіймаючи Дем'яна.

— Як відпочинок?

— Чудово, — відповіла Єва.

— А засмагли ви ще краще, — засміялася Олена.

— Ми за вас дуже раді, — додала Софія.

Дорогою додому вони жваво розповідали про подорож.

Про море.

Про човен.

Про вечори під зорями.

Андрій уважно слухав, а потім із удаваною образою сказав:

— Все, наступного разу їду з вами.

— Наступного разу ми тебе не візьмемо, — засміявся Дем'ян.

— Чому?

— Бо це буде наша сімейна відпустка.

У машині всі засміялися.

Наступного ранку будильник продзвенів о сьомій.

Єва незадоволено сховала голову під ковдру.

— Не хочу вставати...

Дем'ян відкрив одне око.

— Це сказала керівниця нового відділу?

— Саме вона.

— І що ми будемо робити?

— Звільнимо будильник.

Він засміявся.

— Гарна ідея.

Але робота сама себе не зробить.

Єва важко зітхнула.

— Море було набагато кращим.

— Згоден.

Повернення до офісу виявилося теплішим, ніж вони очікували.

Колеги зустріли їх оплесками.

На столі Єви стояв букет квітів і листівка.

"З поверненням! Сподіваємося, ви добре відпочили."

Вона усміхнулася.

— Як приємно...

Олена підморгнула.

— Ми дуже старалися.

Після обіду Єва проводила свою першу самостійну нараду як керівниця.

Вона трохи хвилювалася.

Але цього разу поруч не було Дем'яна.

І це було правильно.

Вона мала впоратися сама.

Після завершення зустрічі до неї підійшов один із працівників.

— Дякую.

Було дуже зрозуміло.

Єва полегшено видихнула.

Коли ввечері вона зайшла до кабінету Дем'яна, він одразу підняв голову.

— Ну як?

Вона широко усміхнулася.

— Здається... у мене вийшло.

Він підвівся й підійшов до неї.

— Я ж казав.

— Але все одно хвилювалася.

— І це нормально.

Він із гордістю дивився на дружину.

Не тому, що вона була його дружиною.

А тому, що вона щодня ставала сильнішою, впевненішою й сміливішою.

Увечері вони поверталися додому.

Уперше — до квартири, яка тепер належала їм обом.

На порозі Єва раптом зупинилася.

— Що таке? — запитав Дем'ян.

Вона усміхнулася.

— Ми досі називаємо це "твоя квартира" або "моя квартира".

А це вже неправильно.

— Чому?

— Бо тепер це наш дім.

Дем'ян обійняв її.

— І я хочу, щоб у ньому завжди було тепло.

Єва піднялася навшпиньки й поцілувала його.

Попереду на них чекали звичайні будні.

Але саме вони мали показати, що справжнє кохання живе не лише у великих подіях.

Воно народжується в щоденних дрібницях.

У ранковій каві.

У спільних вечерях.

У словах: «Я вже вдома».

І саме ці моменти роблять сім'ю по-справжньому щасливою.