Глава 62. Мрії під зорями

Вони прокидалися без будильників.

Снідали на терасі з видом на море.

Годинами гуляли вузькими вуличками невеликого курортного містечка.

Уперше за багато років Дем'ян майже не дивився в телефон.

Одного вечора він навіть вимкнув його.

— Не впізнаю тебе, — засміялася Єва.

— Чому?

— Телефон мовчить уже цілу годину.

— І знаєш що?

— Що?

— Світ не зупинився.

Вона усміхнулася.

— Нарешті ти це зрозумів.

— Це ти мене навчила.

Наступного дня вони орендували маленький човен.

Море було спокійним.

Легкі хвилі ледь погойдували його.

Єва сиділа на носі човна, підставивши обличчя сонцю.

— Тут так тихо...

— Саме тому я й хотів сюди.

Вона озирнулася.

— Хотів?

— Так.

Я давно мріяв хоч кілька днів прожити без зустрічей, дзвінків і документів.

Єва хитро примружилася.

— І як тобі?

— Якщо чесно...

Він усміхнувся.

— Мені страшно повертатися.

— Чому?

— Бо я зрозумів, як багато всього пропускав.

Вона взяла його за руку.

— Ніколи не пізно це змінити.

Він кивнув.

— Тепер уже ні.

Увечері вони влаштували пікнік на березі моря.

Над ними повільно спалахували перші зорі.

Дем'ян лежав на пледі, дивлячись у небо.

— Єво...

— Ммм?

— Про що ти зараз мрієш?

Вона задумалася.

— Знаєш...

Раніше я мріяла про хорошу роботу.

Потім — щоб мама одужала.

Потім — щоб ти звернув на мене увагу.

Він тихо засміявся.

— А зараз?

Вона повернулася до нього.

— Зараз я мрію, щоб наше життя не втратило того, що є між нами сьогодні.

Щоб через десять... двадцять... тридцять років ми так само могли сидіти поруч і розмовляти.

Не поспіхом.

Не між справами.

А так, як зараз.

Дем'ян довго мовчав.

— Я теж цього хочу.

— Лише цього?

Він усміхнувся.

— Ні.

Є ще одна мрія.

Єва уважно подивилася на нього.

— Я хочу, щоб одного дня ми приїхали сюди з маленькою дівчинкою.

Або хлопчиком.

І показали йому це море.

Єва відчула, як її очі наповнилися сльозами.

— Ти вже навіть це уявив?

— Так.

Він усміхнувся трохи сором'язливо.

— Навіть уявив, як він або вона буде будувати замки з піску.

— А якщо дитина не захоче?

— Тоді я сам будуватиму.

Єва засміялася.

— І змусиш мене допомагати.

— Звичайно.

Вона поклала голову йому на груди.

— Мені подобаються твої мрії.

— Тоді давай зробимо все, щоб вони стали реальністю.

Повертаючись до готелю, вони йшли босоніж уздовж берега.

Теплі хвилі торкалися їхніх ніг.

Єва раптом зупинилася.

— Дем'яне...

— Так?

— Пообіцяй мені дещо.

— Що завгодно.

— Якщо колись у нас буде дуже багато роботи...

Якщо ми почнемо втомлюватися...

Якщо забудемо, як це — просто бути разом...

То ми знову приїдемо до моря.

Без жодної причини.

Просто тому, що нам це потрібно.

Дем'ян ніжно торкнувся її щоки.

— Обіцяю.

І вони обоє ще не здогадувалися, що виконати цю обіцянку їм доведеться раніше, ніж вони могли собі уявити.