Глава 61. Медовий місяць

Сонячне проміння пробивалося крізь напіввідчинені штори, малюючи золоті смуги на підлозі.

Єва прокинулася першою.

Кілька секунд вона просто дивилася на Дем'яна.

Уві сні його обличчя було зовсім іншим.

Спокійним.

Без тієї серйозності, до якої всі звикли.

Вона усміхнулася.

«Мій чоловік...»

Ця думка досі звучала незвично.

Але неймовірно тепло.

Намагаючись не розбудити його, Єва тихо вислизнула з ліжка й пішла на кухню.

За пів години квартира наповнилася ароматом свіжої кави та млинців.

Саме в цей момент вона відчула, як її хтось ніжно обійняв зі спини.

— Доброго ранку, дружино.

Вона заплющила очі від задоволення.

— Доброго ранку.

— Чому ти не розбудила мене?

— Хотіла зробити сюрприз.

Дем'ян зазирнув через її плече.

— Це сніданок?

— Так.

— Тоді мушу зізнатися.

— У чому?

— Я вже люблю сімейне життя.

Єва засміялася.

— Воно триває лише кілька годин.

— І вже чудове.

Вона повернулася до нього.

— Ти невиправний романтик.

— Тільки поруч із тобою.

Після сніданку вони почали збирати валізи.

Олена й Софія ще під час весілля подарували їм сертифікат на подорож.

— Не можу повірити, що вони все це організували, — усміхнулася Єва.

— Вони дуже старалися.

— А ти знав?

Дем'ян винувато усміхнувся.

— Трохи.

— Дем'яне!

— Мене змусили мовчати.

Єва похитала головою.

— Добре. Пробачаю.

— Так легко?

— Бо сьогодні я дуже щаслива.

Дорога до аеропорту минула в розмовах.

Вони жартували.

Будували плани.

Згадували весілля.

— Я досі пам'ятаю обличчя Андрія, коли він узяв мікрофон і вирішив сказати тост без підготовки, — засміялася Єва.

— Я думав, він нас зганьбить.

— А вийшло дуже зворушливо.

— Сам здивувався.

Коли літак злетів, Єва міцніше стиснула руку Дем'яна.

— Босяшся?

— Трохи.

Він переплів свої пальці з її.

— Я поруч.

Вона поклала голову йому на плече.

— Знаю.

І цього достатньо.

Через кілька годин вони опинилися біля теплого моря.

Легкий вітер приносив запах солі.

Хвилі тихо накочувалися на берег.

Єва скинула босоніжки й побігла до води.

— Вона тепла!

Дем'ян дивився на неї й усміхався.

Вона сміялася так щиро, як не сміялася вже давно.

Без поспіху.

Без роботи.

Без телефонних дзвінків.

Просто була щасливою.

— Чого стоїш? — покликала вона.

— Милуюся.

— Морем?

Він похитав головою.

— Дружиною.

Єва почервоніла.

— Ти ж знаєш, що я знову засоромлюся.

— Знаю.

Саме тому й кажу.

Вона підійшла ближче.

— Дякую.

— За що?

— За те, що поруч із тобою я навчилася бути щасливою.

Дем'ян ніжно поцілував її.

Попереду було два тижні лише для них.

Без роботи.

Без турбот.

Без поспіху.

І вони ще не знали, що саме під час цієї подорожі народиться мрія, яка через кілька років зробить їхню сім'ю ще більшою й щасливішою.