Глава 60. Назавжди

Дем'ян міцно тримав Єву за руку.

Вона відчувала тепло його долоні.

І це допомагало впоратися з хвилюванням.

Ведуча церемонії тепло усміхнулася.

— Сьогодні ми стали свідками не просто красивої історії кохання.

Сьогодні двоє людей вирішили пройти життя разом.

Бути підтримкою одне для одного.

Розділяти не лише щастя, а й труднощі.

Дем'ян не зводив погляду з Єви.

Він майже не чув інших слів.

У його світі зараз існувала лише вона.

— Дем'яне, чи згодні ви взяти Єву за дружину?

Він усміхнувся.

— Так.

Без жодного сумніву.

Без жодного страху.

Просто — так.

У залі пролунали тихі усмішки.

Ведуча повернулася до Єви.

— Єво, чи згодні ви взяти Дем'яна за чоловіка?

Єва відчула, як на очі навернулися сльози.

Вона подивилася на нього.

На чоловіка, який навчив її довіряти.

На чоловіка, поруч із яким вона почувалася вдома.

— Так.

Завжди.

Дем'ян ледь стримав усмішку.

Вони обмінялися обручками.

Тими самими, які ще кілька місяців тому здавалися лише мрією.

— Відтепер я оголошую вас чоловіком і дружиною.

Можете поцілувати свою дружину.

Дем'ян ніжно торкнувся долонею її щоки.

— Дружино...

Єва засміялася крізь сльози.

— Чоловіче...

Він поцілував її.

У цей момент у залі пролунали оплески.

Оксана не приховувала сліз.

Олена витирала очі серветкою.

Андрій голосно свиснув, змусивши всіх засміятися.

Навіть Дем'ян похитав головою.

— Він не міг інакше, — прошепотіла Єва.

— Це ж Андрій.

Святкування було теплим і щирим.

Без зайвої помпезності.

Саме таким, як вони хотіли.

Під час першого танцю Дем'ян тихо сказав:

— Пам'ятаєш нашу першу зустріч?

— Пам'ятаю.

— Якби тоді хтось сказав мені, що ти станеш моєю дружиною...

Я б не повірив.

Єва усміхнулася.

— А я б подумала, що ця людина трохи божевільна.

Вони засміялися.

— Але, мабуть, доля знала краще.

— Так.

Вона поклала голову йому на плече.

— І знаєш...

— Що?

— Я більше нічого не боюся.

Дем'ян міцніше обійняв її.

— І я.

Бо тепер ми разом.

Пізно ввечері, коли гості вже почали розходитися, вони ненадовго вийшли на терасу.

Над містом сяяли зорі.

Стояла тиха літня ніч.

— От і все, — усміхнулася Єва.

— Ні.

Дем'ян переплів свої пальці з її.

— Це лише початок.

Вона подивилася на нього.

— Початок чого?

— Нашого життя.

Життя, у якому буде багато різних днів.

Легких і складних.

Веселих і сумних.

Але жоден із них ми не проживатимемо наодинці.

Єва ніжно поцілувала його.

— Обіцяю.

Вони ще довго стояли під зоряним небом.

Не думаючи про завтрашній день.

Не згадуючи минуле.

Бо найцінніше було тут.

У цій миті.

У їхніх руках, що міцно тримали одна одну.

І саме тоді обоє зрозуміли: справжня історія кохання не закінчується словами «вони одружилися».

Саме з них вона лише починається.