Глава 55. Сукня мрії

Новина про заручини вщухла, і життя знову стало спокійнішим.

Єва поступово звикала до нового статусу.

Іноді вона ловила себе на тому, що під час роботи машинально торкається каблучки й усміхається.

Дем'ян щоразу помічав це.

І щоразу не міг стримати усмішки у відповідь.

— У суботу ти нічого не плануй, — загадково сказала Олена.

Єва здивовано подивилася на неї.

— Чому?

— Бо ми їдемо.

— Куди?

— Це сюрприз.

— Олено...

— Ніяких запитань.

Довірся мені.

У суботу вранці вони з Оленою та Софією приїхали до весільного салону.

Єва зупинилася біля входу.

— Тільки не кажіть...

Олена широко усміхнулася.

— Саме це ми й кажемо.

— Але я ще не готова.

— До такого ніхто не буває готовим, — засміялася Софія.

— Ходімо.

За наступні дві години Єва приміряла, здається, десяток суконь.

Одна була надто пишною.

Інша — занадто простою.

Третя зовсім не відчувалася «її».

Вона вже почала втомлюватися.

— Може, досить? — зітхнула вона.

— Ще одну, — попросила консультантка.

— Лише одну.

Коли Єва вийшла з примірочної, у салоні запанувала тиша.

Вона повільно підійшла до великого дзеркала.

Сукня була ніжною.

Елегантною.

Без зайвого блиску.

Вона ідеально підкреслювала її фігуру.

Єва затамувала подих.

— Це...

Вона не могла договорити.

Олена витерла сльозу.

— Саме вона.

Софія усміхнулася.

— Дем'ян втратить дар мови.

Єва несміливо усміхнулася.

— Думаєте?

— Ми впевнені.

Вона ще раз подивилася на себе в дзеркало.

І вперше справді побачила не наречену.

А майбутню дружину.

Увечері Дем'ян чекав її біля будинку.

Щойно вона сіла до автомобіля, він уважно подивився на неї.

— Ну?

— Що «ну»?

— Знайшла?

Єва хитро усміхнулася.

— Можливо.

— Покажеш?

— Ні.

— Чому?

— Бо це погана прикмета.

Він удавано важко зітхнув.

— Отже, мені доведеться чекати весілля.

— Саме так.

— Це несправедливо.

Єва засміялася.

— Терпи.

Вони поїхали вечеряти до маленького ресторану.

Під час вечері Дем'ян раптом став дуже серйозним.

— Єво...

— Так?

— Я хочу дещо тобі сказати.

Вона насторожилася.

— Що сталося?

Він узяв її за руку.

— Я знаю, що останні місяці були дуже щасливими.

Але мені важливо, щоб ти знала...

Якщо хоч раз відчуєш, що я роблю щось не так...

Що тобі боляче...

Що ти незадоволена...

Пообіцяй, що скажеш мені про це.

Не мовчатимеш.

Єва уважно слухала.

— Я не хочу, щоб між нами колись з'явилися недомовки.

Вона міцно стиснула його руку.

— Обіцяю.

Але й ти пообіцяй мені те саме.

— Обіцяю.

Вони усміхнулися одне одному.

Їхні стосунки будувалися не лише на коханні.

А й на довірі.

На чесності.

І на бажанні чути одне одного навіть тоді, коли це непросто.

Саме це мало стати фундаментом їхньої майбутньої сім'ї.