Глава 53. "Так"

Час ніби зупинився.

Навколо шуміло листя.

По озеру пробігали легкі хвилі.

Сонце повільно ховалося за горизонтом.

А вона бачила лише його.

Чоловіка, який колись здавався холодним і неприступним.

Чоловіка, який навчився говорити про почуття.

Чоловіка, якого вона покохала всім серцем.

— Єво... — тихо повторив Дем'ян. — Не поспішай із відповіддю.

Вона несподівано засміялася крізь сльози.

— Ти серйозно думаєш, що я можу відповісти «ні»?

Він усміхнувся, але в його очах усе ще читалося хвилювання.

Єва простягнула до нього руку.

— Так.

Її голос тремтів.

— Так, Дем'яне.

Я хочу стати твоєю дружиною.

Хочу прокидатися поруч із тобою.

Сперечатися через дрібниці.

Пити разом ранкову каву.

Їздити в подорожі.

Підтримувати тебе, коли буде важко.

І радіти кожному щасливому дню разом.

— Так.

Я згодна.

Дем'ян заплющив очі, ніби тільки тепер повірив, що це відбувається насправді.

Він обережно надягнув каблучку на її палець.

Вона підійшла ближче.

І вже сама обійняла його.

— Я люблю тебе, — прошепотіла вона.

— І я люблю тебе.

Більше, ніж можу висловити словами.

Їхній поцілунок був довгим.

Ніжним.

І сповненим обіцянок на майбутнє.

Першою про заручини дізналася мама Єви.

Вона саме готувала вечерю, коли донька показала їй каблучку.

Оксана кілька секунд мовчала.

Потім її очі наповнилися сльозами.

— Доню...

Вона міцно обійняла Єву.

— Я така щаслива за тебе.

— Мамо...

— Він хороший чоловік.

Я це зрозуміла ще тієї ночі в лікарні.

Єва усміхнулася.

— Я теж.

Того ж вечора вони поїхали до Андрія.

Він відчинив двері й одразу помітив каблучку.

— Та невже?!

Єва засміялася.

— Здається, приховати не вийде.

— Та я б і не дозволив!

Андрій міцно обійняв Дем'яна.

— Нарешті ти перестав бути схожим на робота.

— Дуже смішно.

— Ні, я серйозно.

Ти зараз зовсім інша людина.

Софія теж щиро привітала їх.

— Я ж казала, що ви створені одне для одного.

Дем'ян усміхнувся.

— Схоже, ти знала це раніше за нас.

— З боку завжди краще видно.

Усі засміялися.

Пізно ввечері вони поверталися додому.

Єва милувалася каблучкою, яка мерехтіла у світлі ліхтарів.

— Гарна?

— Дуже.

— Але знаєш...

Вона подивилася на Дем'яна.

— Вона не найцінніше, що ти мені подарував.

— А що тоді?

Єва переплела свої пальці з його.

— Відчуття, що поруч із тобою я можу бути собою.

Без страху.

Без масок.

Без сумнівів.

Дем'ян ніжно поцілував її руку.

— І це найбільший подарунок, який ти зробила мені.

Вони ще не знали, яким буде їхнє весілля.

Скільки клопотів чекатиме попереду.

І які несподіванки приготує життя.

Але тепер вони були нареченими.

І вперше майбутнє не лякало їх.

Воно здавалося прекрасною дорогою, яку вони пройдуть разом.