Глава 51. Несподівана новина

Вони більше не уникали теми Лондона.

Навпаки — щовечора обговорювали всі можливі варіанти.

Єва читала про життя в іншій країні, цікавилася ринком праці, вивчала райони міста.

Дем'ян спостерігав за нею і щоразу дивувався.

— Ти вже знайшла нам квартиру? — жартома запитав він одного вечора.

Єва засміялася.

— Ще ні. Але знаю, у яких районах більше парків.

— Ти неймовірна.

— Просто хочу бути готовою до будь-якого рішення.

У понеділок Дем'яна запросили на засідання ради директорів.

— Остаточну відповідь щодо Лондона потрібно буде дати до кінця тижня, — сказав голова ради.

— Я розумію.

— Ми дуже розраховуємо саме на вас.

Дем'ян лише кивнув.

Але всередині він усе ще вагався.

Після засідання він повернувся до кабінету.

Єва саме розкладала документи.

Одного погляду на нього вистачило, щоб зрозуміти — розмова була непростою.

— Вони чекають на відповідь?

— Так.

— До кінця тижня?

Він здивовано усміхнувся.

— Ти вже навчилася читати мої думки?

— Ні.

Твоє обличчя.

Воно завжди видає тебе більше, ніж ти думаєш.

Він тихо засміявся.

— Це небезпечно.

— Лише для тебе.

У двері несподівано постукали.

— Заходьте.

До кабінету зайшов Андрій.

— Не заважаю?

— Ні.

Він уважно подивився на них обох.

— У мене є новина.

— Яка?

Андрій поклав на стіл папку.

— Наші інвестори погодили відкриття нового відділу.

Єва здивовано подивилася на Дем'яна.

Він теж не приховував подиву.

— Уже?

— Так.

І знаєш, кого рада директорів хоче бачити керівником?

Дем'ян усміхнувся.

— Думаю, здогадуюся.

Андрій перевів погляд на Єву.

— Вас.

У кабінеті запанувала тиша.

— Мене? — ледь чутно перепитала вона.

— Саме вас.

Не за рекомендацією Дем'яна.

Вони самі переглянули результати вашої роботи за останній рік.

І були одностайними.

Єва не могла повірити почутому.

— Але...

— Жодних "але", — усміхнувся Андрій.

— Ви заслужили це.

Коли він вийшов, Єва ще довго мовчала.

— Тепер розумієш? — тихо сказав Дем'ян.

— Що саме?

— Я завжди знав, що ти впораєшся.

Просто тепер це побачили всі.

Єва відчула, як на очі навернулися сльози.

Цього разу — від гордості.

Вона стільки років сумнівалася в собі.

А тепер отримала доказ, що її працю справді цінують.

Увечері вони сиділи в тому самому парку, де колись уперше серйозно говорили про своє майбутнє.

— Виходить, тепер перед нами два шляхи, — задумливо сказала Єва.

— Так.

— Лондон.

Або новий відділ тут.

Дем'ян кивнув.

— І вперше жоден із цих варіантів не здається неправильним.

Єва усміхнулася.

— Бо тепер ми знаємо найголовніше.

— Що саме?

Вона взяла його за руку.

— Що дім — це не місто.

Не країна.

Дім — це людина, поруч із якою ти хочеш прокидатися щоранку.

Дем'ян ніжно поцілував її в чоло.

— Тоді, здається, свій дім я вже знайшов.

Попереду на них чекало остаточне рішення.

І вони були готові прийняти його разом, що б воно не принесло.