Глава 47. Рішення

Художник зобразив їх саме такими, якими вони були в ту мить.

Дем'ян дивився на неї з теплою усмішкою.

А вона — на нього з довірою.

— Він дуже талановитий, — тихо сказала Єва.

— Так.

Дем'ян перевів погляд із портрета на неї.

— Але, мені здається, навіть він не зміг намалювати найголовнішого.

— Чого?

— Того, що я відчуваю, коли дивлюся на тебе.

Єва опустила очі, відчуваючи, як серце забилося швидше.

Вона вже звикла до його щирості.

І все одно щоразу червоніла.

— Добраніч, — усміхнулася вона, зупинившись біля дверей свого номера.

— Добраніч.

Він уже хотів піти, але раптом обернувся.

— Єво.

— Так?

— Дякую, що поїхала зі мною.

Вона зробила крок ближче.

— Я поїхала не через відрядження.

Він здивовано підняв брови.

— А через тебе.

На мить Дем'ян просто дивився на неї.

Потім ніжно поцілував у чоло.

— Спи.

— І ти.

Наступного ранку вони поснідали в невеликій кав'ярні неподалік готелю.

Повертатися додому не поспішали.

До зустрічі з партнерами залишалося ще кілька годин.

— Хочеш прогулятися? — запитав Дем'ян.

— Із задоволенням.

Вони повільно йшли старими вуличками.

Єва час від часу фотографувала будинки, квіти на балконах і маленькі дворики.

— Любиш фотографувати?

— Дуже.

— Чому я про це не знав?

— Бо ти ніколи не питав.

Він усміхнувся.

— Виправлюся.

Вони зайшли до затишної книгарні.

Єва одразу загубилася між полицями.

Вона обережно проводила пальцями по корінцях книжок, ніби віталася зі старими друзями.

Дем'ян мовчки спостерігав за нею.

— Що? — запитала вона, помітивши його погляд.

— Ти зараз справжня.

— А на роботі несправжня?

— На роботі ти стримуєш себе.

А зараз... у тебе сяють очі.

Єва тихо засміялася.

— Бо я люблю книги.

Вона вибрала одну з полиці.

— Цю давно хотіла прочитати.

Дем'ян узяв її з рук.

— Вважай, що це мій подарунок.

— Дем'яне...

— Без заперечень.

— З тобою неможливо сперечатися.

— Я знаю.

Дорогою назад до автомобіля Єва раптом зупинилася.

— Про що замислилася? — запитав Дем'ян.

Вона кілька секунд мовчала.

— Пам'ятаєш, ми домовилися, що на роботі все буде, як раніше?

— Пам'ятаю.

— Мені здається...

Вона глибоко вдихнула.

— Це починає ставати дедалі складніше.

Дем'ян теж зупинився.

Він давно думав про те саме.

— І мені.

— Ми ж не зможемо вічно приховувати це.

— Не зможемо.

Єва уважно подивилася на нього.

— Тоді що будемо робити?

Він відповів не одразу.

— Я не хочу, щоб хтось сказав, ніби ти поруч зі мною через мою посаду.

— І я цього не хочу.

— Але ще менше я хочу приховувати тебе.

Єва відчула, як її серце завмерло.

Дем'ян узяв її за руки.

— Після повернення додому ми повинні ухвалити рішення.

— Яке?

Він дивився їй просто в очі.

— Або ми й далі вдаємо, що між нами нічого немає...

Він зробив коротку паузу.

— Або чесно розповідаємо всім про наші стосунки й вирішуємо, як працювати далі.

Єва зрозуміла, що це рішення змінить усе.

Їхню роботу.

Їхнє життя.

Їхнє майбутнє.

І вперше їй не було страшно.

Бо що б вони не вирішили, найголовніше вже сталося.

Вони більше не були одні.