Глава 46. Межа між почуттями та роботою

Життя ніби знову повернулося у звичне русло.

Вдень вони були керівником і помічницею.

Увечері — Дем'яном і Євою.

Іноді їм здавалося, що вони живуть одразу два різні життя.

— Єво, у п'ятницю ми їдемо до Львова.

Вона підняла голову від ноутбука.

— На переговори?

— Так. Важливий контракт.

— На один день?

— Ні. Доведеться залишитися до суботи.

Єва швидко відкрила календар.

— Я забронюю готель.

— Добре.

Вона вже почала друкувати, коли раптом завмерла.

— Дем'яне...

— Так?

— Якщо ми поїдемо разом... це не викличе запитань?

Він задумався.

— Ми їдемо у відрядження.

Це нормально.

Єва кивнула.

Вона розуміла, що він має рацію.

І все ж у душі залишалося легке хвилювання.

У п'ятницю вони вирушили ще до світанку.

Дорога була довгою.

Першу годину вони майже не розмовляли.

Єва переглядала документи.

Дем'ян уважно стежив за дорогою.

Потім він несподівано вимкнув радіо.

— Можна поставити тобі одне запитання?

— Звичайно.

— Ти колись шкодувала про якийсь свій вибір?

Єва замислилася.

— Так.

— Про що саме?

Вона дивилася у вікно.

— Після університету мені запропонували роботу в іншому місті.

Я відмовилася через маму.

І довго думала, що втратила шанс побудувати кар'єру.

— А зараз?

Вона усміхнулася.

— Зараз розумію, що якби тоді поїхала... ми б із тобою ніколи не зустрілися.

Дем'ян усміхнувся.

— Тоді я вдячний твоєму рішенню.

Переговори тривали майже весь день.

До вечора контракт був підписаний.

Партнери потиснули Дем'янові руку.

— Вітаємо. Сподіваємося на довгу співпрацю.

— Навзаєм.

Коли вони вийшли з будівлі, Єва полегшено зітхнула.

— Мені здається, я хвилювалася більше, ніж ти.

— Це неможливо.

— Чому?

— Бо ти не бачила, як я стискав кулак під столом.

Вона засміялася.

— Отже, навіть ти нервуєш.

— Іноді.

Увечері вони заселилися до готелю.

Єва отримала ключ від свого номера.

Дем'ян — від сусіднього.

— Зустрінемося за годину?

— Для чого?

— Повечеряємо.

Вона кивнула.

— І без розмов про роботу.

— Домовилися.

Після вечері вони вирішили трохи прогулятися вечірнім містом.

Вузькі вулички були освітлені ліхтарями.

На площі лунав сміх туристів.

Музиканти грали старі мелодії.

Єва зупинилася біля вуличного художника, який малював аквареллю старовинні будинки.

— Красиво...

— Подобається?

— Дуже.

Художник усміхнувся.

— Хочете портрет?

Єва одразу похитала головою.

— Ні-ні...

Але Дем'ян уже діставав гаманець.

— Один портрет.

— Дем'яне...

— Це буде пам'ять про нашу першу спільну поїздку.

Вона більше не сперечалася.

За кілька хвилин вони вже сиділи поруч, поки художник уважно переносив їхні риси на папір.

— Не рухайтеся, — попросив він. — Ви дуже гарно дивитеся одне на одного.

Єва й Дем'ян одночасно засміялися.

А потім їхні погляди справді зустрілися.

Теплі.

Закохані.

Щирі.

І саме в цю мить вони обоє зрозуміли, що все важче приховувати свої почуття від усього світу.

Бо справжнє кохання, як би не намагався його сховати, завжди знаходить спосіб проявитися.