Глава 44. Перше побачення

На роботі вони залишалися керівником і помічницею.

Дем'ян був таким самим вимогливим.

Єва — такою ж уважною до кожної деталі.

Ніхто з колег нічого не підозрював.

Хоча іноді їм обом було неймовірно важко стримати усмішку.

Особливо коли їхні погляди випадково зустрічалися.

У п'ятницю, ближче до вечора, Дем'ян вийшов із кабінету.

— Єво.

Вона підняла голову від документів.

— Так, пане Орлов?

— На сьогодні все.

— Але залишилося ще кілька листів...

— Вони почекають до понеділка.

Олена здивовано підняла брови.

— Пане Орлов, ви захворіли?

Дем'ян непорозуміло подивився на неї.

— Чому ви так вирішили?

— Бо вперше за весь час чую від вас фразу: «Це почекає до понеділка».

Єва не стримала тихого сміху.

Дем'ян лише похитав головою.

— Навіть керівники іноді вчаться відпочивати.

— І хто ж вас навчив? — усміхнулася Олена.

Він краєм ока подивився на Єву.

— Хороша людина.

Через годину Дем'ян уже чекав біля її будинку.

Цього разу без квітів.

— Добрий вечір.

— Добрий.

— Куди ми їдемо?

— Побачиш.

Вона усміхнулася.

— Знову секрети.

— Трохи.

Автомобіль зупинився біля невеликого озера за містом.

Сонце вже повільно ховалося за горизонтом.

Поверхня води відбивала помаранчеві й рожеві кольори вечірнього неба.

Навколо було тихо.

Лише співали птахи.

— Тут дуже красиво, — прошепотіла Єва.

— Я часто приїжджав сюди, коли хотів побути наодинці.

Вони повільно пішли вузькою стежкою вздовж берега.

Дем'ян ішов поруч, час від часу дивлячись на неї.

— Про що думаєш? — запитала Єва.

Він усміхнувся.

— Знову це запитання?

— Тепер моя черга.

Дем'ян тихо засміявся.

— Думаю про те, що давно мав запросити тебе сюди.

— Чому не запросив?

— Боявся.

— Ти?

— Так.

Вона здивовано подивилася на нього.

— Чого саме?

Він зупинився.

— Відмови.

Єва теж зупинилася.

— Дем'яне...

Вона обережно взяла його за руку.

— Якби ти знав, скільки разів я хотіла, щоб ти зробив перший крок...

Він переплів свої пальці з її.

— Тоді ми обоє даремно втратили стільки часу.

— Можливо.

— Але тепер у нас є шанс це надолужити.

Вона усміхнулася.

— Є.

Вони сіли на дерев'яну лавку біля води.

Кілька хвилин просто мовчали.

Дивилися на захід сонця.

— Розкажи мені щось про себе, чого я ще не знаю, — попросив Дем'ян.

Єва задумалася.

— У дитинстві я мріяла стати ветеринаром.

— Серйозно?

— Так.

Я приносила додому всіх безпритульних кошенят, яких знаходила.

Мама спочатку сварилася, а потім допомагала їх годувати.

Дем'ян усміхнувся.

— Це дуже схоже на тебе.

— Чому?

— Бо ти й зараз намагаєшся всім допомогти.

Вона легенько штовхнула його плечем.

— Тепер твоя черга.

Він подивився на воду.

— Я завжди хотів мати велику родину.

Єва здивовано завмерла.

— Справді?

— Так.

Але після всього, що сталося з Вікторією, вирішив, що, мабуть, це не для мене.

Він перевів погляд на Єву.

— А потім зустрів тебе.

Вона відчула, як її серце наповнилося теплом.

Вона нічого не сказала.

Лише поклала голову йому на плече.

Дем'ян обережно обійняв її.

І вони ще довго сиділи біля озера, дивлячись, як останні промені сонця зникають за горизонтом.

Саме в такі миті вони обоє розуміли: справжнє щастя не завжди полягає у гучних словах чи дорогих подарунках.

Іноді воно — у простому вечорі поруч із людиною, яка стала для тебе домом.