Глава 43. Новий початок

Перший поцілунок був коротким.

Ніжним.

Але саме таким, про який вона потай мріяла останні тижні.

Коли вона відкрила очі, Дем'ян усе ще дивився на неї.

Наче боявся, що одним необережним словом зруйнує цю мить.

— Про що думаєш? — тихо запитав він.

Єва усміхнулася крізь сльози.

— Про те, що це найкращий день за дуже довгий час.

Він полегшено видихнув.

— Я боявся, що ти мене відштовхнеш.

— А я боялася, що ти ніколи не наважишся.

Вони тихо засміялися.

Уперше за довгий час не було страху, недомовок чи сумнівів.

Лише вони двоє.

— Але є одна проблема, — уже серйозніше сказав Дем'ян.

Єва одразу насторожилася.

— Яка?

— Ми все ще працюємо разом.

Вона задумалася.

Романтична мить поступилася місцем здоровому глузду.

— Ти маєш рацію.

— Я не хочу, щоб хтось сказав, ніби ти отримуєш особливе ставлення через мене.

— І я цього не хочу.

Дем'ян кивнув.

— Тому на роботі все залишиться так, як було.

— Дем'яне...

— Лише в офісі.

Він лагідно взяв її за руку.

— За його межами я хочу мати право запросити тебе на побачення.

Єва відчула, як її серце знову пришвидшилося.

— Це зараз офіційне запрошення?

— Так.

— І куди ти мене запросиш?

Він на мить замислився.

— Це секрет.

— Нечесно.

— Побачення має бути з сюрпризом.

— Добре.

Вона усміхнулася.

— Тоді я погоджуюся.

Наступного ранку вони приїхали до офісу окремо.

Так було правильніше.

Єва першою зайшла до приймальні.

За кілька хвилин з'явився Дем'ян.

— Доброго ранку, Єво.

Його голос звучав рівно й офіційно.

— Доброго ранку, пане Орлов.

Олена перевела погляд з одного на іншого.

— Ви сьогодні якісь... дивні.

— Чому? — майже одночасно запитали вони.

Олена усміхнулася.

— Не знаю.

Ви обоє виглядаєте дуже щасливими.

Єва ледь не засміялася.

— Можливо, просто гарний настрій.

— Можливо, — хитро відповіла Олена, хоча, здається, вже починала про щось здогадуватися.

Робочий день минув спокійно.

Вони поводилися так само професійно, як і раніше.

Лише іноді їхні погляди випадково зустрічалися.

І тоді кожному доводилося стримувати усмішку.

Увечері Дем'ян написав повідомлення.

«Я біля твого будинку.»

Єва швидко вийшла надвір.

Він стояв біля автомобіля, тримаючи в руках невеликий букет білих ромашок.

— Я знаю, що це не троянди, — трохи ніяково сказав він. — Але мені здалося, що вони тобі пасуватимуть більше.

Єва взяла букет і вдихнула ніжний аромат квітів.

— Звідки ти знав, що я люблю ромашки?

Він усміхнувся.

— Одного разу ти сказала Олені, що в дитинстві плела з них вінки.

Ти думала, що я не почув.

Єва здивовано похитала головою.

— Ти пам'ятаєш навіть такі дрібниці?

— Якщо вони стосуються тебе — пам'ятаю.

Вона відчула, як очі знову стали вологими.

— Ти неймовірний.

Дем'ян ніжно заправив пасмо її волосся за вухо.

— Ні.

Він усміхнувся.

— Я просто дуже закоханий.

Єва засміялася, а потім сама зробила крок уперед і легко обійняла його.

Дем'ян міцно притиснув її до себе.

Тепер це вже не здавалося неправильним.

Навпаки.

Здавалося, ніби саме так і мало бути.

Вони ще не знали, що попереду на них чекають нові випробування.

Але тепер були впевнені в одному.

Що б не сталося, вони більше не дозволять страху чи непорозумінням розлучити їх.