Глава 42. Вибір серця

Після слів Дем'яна вони ще кілька секунд стояли мовчки.

Лікарня майже спорожніла.

У коридорах було тихо.

Лише зрідка чулося, як відчинялися двері палат або тихо проїжджав візок медсестри.

— Поїхали? — м'яко запитав Дем'ян.

Єва лише кивнула.

Дорога додому була спокійною.

Цього разу ніхто не намагався почати розмову.

Вони обоє були надто втомлені.

Та мовчання вже давно перестало бути незручним.

Коли автомобіль зупинився біля будинку Єви, вона не поспішала виходити.

— Завтра я поїду до мами ще до роботи, — тихо сказала вона.

— Я заїду за тобою.

— Не потрібно.

— Це не прохання.

Вона ледь усміхнулася.

— Знову наказ?

— Ні.

Він подивився їй просто у вічі.

— Турбота.

Усередині все тепло стиснулося.

Вона більше не могла робити вигляд, що не розуміє його ставлення.

— Добре.

— О восьмій.

— Я буду готова.

Наступного ранку Дем'ян приїхав навіть на десять хвилин раніше.

Єва вже чекала біля під'їзду.

Вона сіла до машини й тихо сказала:

— Доброго ранку.

— Як спала?

— Майже ніяк.

— Я теж.

Вони одночасно усміхнулися.

— Виходить, ми сьогодні однаково не виспалися.

— Виходить.

Після відвідин лікарні вони разом приїхали до офісу.

Олена, побачивши їх, одразу зрозуміла, що щось сталося.

— Єво, усе гаразд?

— Так. Мамі вже краще.

— Слава Богу.

Дем'ян мовчки зайшов до свого кабінету.

Та навіть крізь зачинені двері він чув, як Олена підтримує Єву.

І був вдячний їй за це.

Ближче до вечора Єва затрималася, закінчуючи звіт.

Коли вона вимкнула комп'ютер, офіс був майже порожній.

Лише у кабінеті Дем'яна ще горіло світло.

Вона тихенько постукала.

— Заходь.

— Я вже йду додому.

Він підняв голову.

— Як мама?

— Лікар сказав, що завтра її вже можуть виписати.

На його обличчі з'явилося щире полегшення.

— Це хороша новина.

Єва усміхнулася.

— Так.

Вона вже хотіла попрощатися, але не змогла.

У голові крутилися слова Софії.

Погляд Дем'яна.

Його підтримка в лікарні.

Його турбота.

Вона більше не хотіла ховатися за страхом.

— Дем'яне...

— Так?

— Можна поставити тобі одне запитання?

— Будь-яке.

Вона глибоко вдихнула.

— Чому ти завжди поруч?

Він мовчав.

Декілька довгих секунд.

Потім повільно підвівся й підійшов ближче.

— Ти справді не знаєш відповіді?

Їх розділяло лише кілька кроків.

Єва похитала головою.

Насправді вона знала.

Але хотіла почути це від нього.

Дем'ян дивився їй у вічі.

— Бо мені не байдуже, що з тобою відбувається.

Вона затамувала подих.

— Бо, коли ти усміхаєшся, у мене хороший день.

Коли тобі боляче — мені теж.

Коли тебе немає поруч, офіс здається порожнім.

Він зробив ще один крок.

— Я дуже довго боровся із собою.

Переконував, що це неправильно.

Що я твій керівник.

Що не маю права...

Його голос став тихішим.

— Але більше не можу брехати ні собі, ні тобі.

Єва відчула, як на очі навернулися сльози.

Вона чекала цих слів.

І водночас боялася їх.

— Я закохався в тебе, Єво.

У кабінеті стало так тихо, що було чути лише їхнє дихання.

Єва не відповіла одразу.

Повільно підійшла до нього.

Її очі блищали від сліз.

— Знаєш...

Вона несміливо усміхнулася.

— Це дуже несправедливо.

Дем'ян розгублено насупився.

— Чому?

— Бо я закохалася в тебе набагато раніше.

На його обличчі з'явилася усмішка, якої вона ще ніколи не бачила.

Щира.

Тепла.

Щаслива.

Він обережно підняв руку й торкнувся її щоки.

Ніби все ще боявся, що це сон.

— Можна?

— Так, — прошепотіла вона.

І цього разу вже ніщо не завадило йому ніжно поцілувати її.

Це був короткий, несміливий поцілунок.

Перший.

Але саме він став початком історії, у якій вони більше не збиралися приховувати свої почуття одне до одного.