Глава 41. Поруч

Єва дивилася у вікно, але нічого не бачила.

Перед очима стояли лише слова матері:

«Я впала...»

Її пальці нервово стискали телефон.

— Спробуй ще раз їй зателефонувати, — тихо сказав Дем'ян.

Єва кивнула.

Тремтячими руками набрала номер.

Цього разу відповіла не мама.

— Добрий вечір, — почувся жіночий голос. — Я фельдшер. Ви донька пані Оксани?

— Так. Як вона?

— Не хвилюйтеся завчасно. Вона при свідомості. Ми вже доставили її до лікарні. Лікар зараз проводить огляд.

У Єви відразу навернулися сльози.

— Можна... можна приїхати?

— Звісно.

Вона тихо подякувала й поклала слухавку.

— Вона жива, — прошепотіла Єва, ніби переконуючи саму себе.

— Я ж казав, не роби поспішних висновків.

Дем'ян не відривав погляду від дороги, але його голос був спокійним і впевненим.

Саме цього їй зараз так бракувало.

У приймальному відділенні лікарні було тихо.

Черговий лікар попросив трохи зачекати.

Для Єви ці хвилини здавалися вічністю.

Вона ходила коридором, не знаходячи собі місця.

— Сядь хоча б на хвилину, — тихо попросив Дем'ян.

— Не можу.

— Єво...

Вона різко зупинилася.

— А якщо з нею щось серйозне?

— Ми ще нічого не знаємо.

— Вона ніколи не скаржилася на здоров'я...

Голос зірвався.

— І раптом...

Договорити вона не змогла.

Дем'ян мовчки підійшов ближче.

Не сказав жодного слова.

Лише обережно взяв її за руку.

Єва здивовано подивилася на їхні долоні.

Вона не пам'ятала, хто перший зробив цей крок.

Та зараз це було неважливо.

Його рука була теплою.

Надійною.

І чомусь поруч із ним ставало легше дихати.

Вона несміливо стиснула його пальці у відповідь.

Він не відпустив.

— Родичі пані Оксани?

Єва миттєво підвелася.

— Так!

До них підійшов лікар.

— Не хвилюйтеся. У вашої мами перелому немає.

Єва завмерла.

— Справді?

— Так. Вона сильно забила ногу й руку, а також трохи вдарилася головою. Ми зробили необхідні обстеження. Для безпеки залишимо її під наглядом до ранку, але наразі загрози немає.

Єва відчула, як напруга, що стискала її весь вечір, нарешті відпустила.

Очі наповнилися сльозами.

Тільки тепер — від полегшення.

— Дякую вам...

Лікар усміхнувся.

— Можете зайти до неї ненадовго.

Мама Єви виглядала втомленою, але, побачивши доньку, усміхнулася.

— Не плач, сонечко.

— Ти мене налякала.

— Пробач.

Єва обережно обійняла її.

— Як ти?

— Уже краще.

Мама перевела погляд на Дем'яна, який стояв біля дверей.

— А це...

Єва трохи розгубилася.

— Це... Дем'ян.

— Мій керівник, — швидко додала вона.

Оксана уважно подивилася на нього.

— Дякую, що не залишили мою доньку саму.

Дем'ян ледь усміхнувся.

— Я не міг інакше.

Оксана помітила, як він дивиться на Єву.

І як Єва час від часу шукає його погляд.

Материнське серце рідко помиляється.

Вона нічого не сказала.

Лише усміхнулася трохи тепліше.

Коли вони вийшли з палати, на годиннику була майже перша ночі.

— Я відвезу тебе додому.

— Не потрібно.

— Потрібно.

Єва подивилася на нього.

— Ти сьогодні й так зробив для мене дуже багато.

Він обережно торкнувся її плеча.

— Єво...

Вона підняла очі.

— Тобі не потрібно дякувати за те, що я хочу бути поруч.

Вона затамувала подих.

Він знову сказав більше, ніж, мабуть, планував.

І цього разу вже не став нічого виправляти.

Бо це була правда.