Глава 40. Майже зізнання

«Він ніколи не дивився на жодну жінку так, як дивиться на тебе.»

Вона намагалася переконати себе, що це лише припущення.

Адже люди часто бачать те, що хочуть бачити.

Але щоразу, коли вона випадково зустрічалася поглядом із Дем'яном, серце починало битися швидше.

«А якщо вона має рацію?..»

Пізно ввечері вони поверталися додому.

Місто вже майже заснуло.

За вікнами автомобіля пропливали порожні вулиці, освітлені ліхтарями.

Музика грала зовсім тихо.

— Дякую, що поїхала зі мною, — сказав Дем'ян.

— Це тобі дякую.

— За що?

— За вечір.

Вона усміхнулася.

— Я давно так не сміялася.

Дем'ян кинув на неї короткий погляд.

— Мені цього теж бракувало.

Запала тиша.

Не незручна.

Навпаки — затишна.

Таке мовчання буває лише між людьми, яким добре поруч.

Біля її будинку автомобіль зупинився.

Єва не поспішала виходити.

— Про що думаєш? — тихо запитав Дем'ян.

Вона засміялася.

— Знову ставиш це запитання.

— Бо мені цікаво.

Єва повернулася до нього.

— Думаю про те, що останнім часом ти дуже змінився.

— У кращий чи гірший бік?

— У кращий.

Він усміхнувся.

— Це твоя заслуга.

Вона заперечно похитала головою.

— Ні.

— Так.

Він говорив дуже спокійно.

— До твоєї появи я жив лише роботою.

Не помічав, як минають дні.

Не зустрічався з друзями.

Майже не їздив до мами.

Мені здавалося, що так і має бути.

Єва мовчала.

Вона ще ніколи не чула, щоб він говорив настільки відверто.

— А потім з'явилася ти.

Він опустив очі на кермо.

— І все почало змінюватися.

У грудях Єви завмерло серце.

— Дем'яне...

Він глибоко вдихнув.

— Я дуже довго переконував себе, що це неправильно.

Що ти моя помічниця.

Що я не маю права...

Він не договорив.

Їхні погляди зустрілися.

Єва відчула, що ще мить — і він скаже те, чого вона так боялася і так чекала.

І саме в цей момент її телефон голосно задзвонив.

Вона здригнулася.

На екрані світилися слова:

«Мама».

— Пробач...

Вона винувато усміхнулася.

— Відповідай.

Єва прийняла виклик.

— Мамо?

За кілька секунд усмішка зникла з її обличчя.

— Що сталося?

Дем'ян одразу зрозумів — щось не так.

— Зараз приїду.

Вона швидко вимкнула дзвінок.

Її руки тремтіли.

— Мама впала вдома.

Сусідка викликала швидку.

Її вже везуть до лікарні.

— Поїхали.

— Але...

— Без жодних «але».

Він уже заводив двигун.

— Я буду поруч.

Єва лише мовчки кивнула.

У цю хвилину вона навіть не думала про майже сказане зізнання.

Усі її думки були лише про маму.

А Дем'ян міцніше стиснув кермо.

Він знав тільки одне.

Зараз Єві потрібен не керівник.

Їй потрібна людина, на яку можна спертися.

І він був готовий стати для неї такою людиною.