Глава 39. Серед своїх

Єва ще раз подивилася на своє відображення в дзеркалі.

Світла блуза.

Бежеві широкі штани.

Мінімум макіяжу.

Розпущене волосся.

Вона навмисно не вдягала сукню.

Не хотіла, щоб здавалося, ніби ця вечеря для неї означає надто багато.

Хоча сама чудово знала — означає.

Рівно о сьомій біля будинку зупинився автомобіль Дем'яна.

Він вийшов назустріч і, побачивши її, на мить завмер.

— Привіт.

— Привіт.

— Ти... дуже гарна.

Єва тихо засміялася.

— Це вже стає звичкою?

— Що саме?

— Робити мені компліменти.

Він усміхнувся.

— Просто говорю те, що думаю.

Її щоки одразу порожевіли.

Будинок Андрія знаходився за містом.

Невеликий, затишний, із терасою, оповитою гірляндами теплого світла.

Двері відчинилися ще до того, як вони встигли подзвонити.

— Нарешті! — усміхнувся Андрій. — Я вже подумав, що ви передумали.

— Через тебе? Малоймовірно, — сухо відповів Дем'ян.

— О, ось цього буркоту мені й бракувало.

Єва не стримала сміху.

— Заходьте, — запросив Андрій. — Усі вже зібралися.

У будинку панувала зовсім інша атмосфера, ніж на ділових заходах.

З кухні долинав аромат запеченого м'яса та свіжої випічки.

На фоні тихо грала музика.

Люди сміялися.

Розмовляли.

Почувалися вільно.

— Єво!

До неї підійшла молода жінка з темним волоссям.

— Я Софія. Сестра Андрія.

— Дуже приємно.

— Мені теж. Я вже стільки про тебе чула.

Єва здивовано подивилася на Андрія.

Той лише невинно підняв руки.

— Не дивись так. Я нічого поганого не розповідав.

— Тільки хороше, — додала Софія, усміхаючись.

Єва краєм ока помітила, як Дем'ян мовчки спостерігає за цією сценою.

І на його обличчі з'явилася ледь помітна усмішка.

За вечерею розмови не припинялися ні на хвилину.

Андрій розповідав кумедні історії зі студентських років.

Софія час від часу його виправляла.

Єва сміялася так щиро, що навіть Дем'ян почав жартувати.

— Не може бути, — вигукнув Андрій. — Орлов усміхається вже п'ятнадцять хвилин поспіль.

— Не перебільшуй.

— Софіє, ти це бачиш?

— Бачу.

Вона хитро подивилася на Дем'яна.

— І навіть знаю причину.

Дем'ян зробив ковток води.

— Не починай.

— Уже пізно.

Усі засміялися.

Лише Єва зробила вигляд, що не зрозуміла натяку.

Хоча серце почало битися швидше.

Після вечері всі вийшли на терасу.

Повітря було свіже після короткого дощу.

Софія непомітно підійшла до Єви.

— Можна поставити тобі одне запитання?

— Звичайно.

— Тобі подобається Дем'ян?

Єва ледь не вдавилася лимонадом.

— Що?

— Не хвилюйся.

Софія усміхнулася.

— Я не збираюся нікого зводити.

Мені просто цікаво.

Єва кілька секунд мовчала.

Потім тихо відповіла:

— Він дуже хороша людина.

— Це не відповідь.

— Іншої поки що немає.

Софія уважно подивилася на неї.

— Єво...

— Так?

— Я знаю Дем'яна майже все життя.

Він ніколи не дивився на жодну жінку так, як дивиться на тебе.

Єва завмерла.

— Ти помиляєшся...

— Хотіла б.

Софія легенько торкнулася її руки.

— Просто не дай своєму страху все зіпсувати.

Єва мовчки проводила її поглядом.

А за кілька метрів від них Дем'ян дивився на зоряне небо й навіть не здогадувався, що люди, які знали його найдовше, вже давно помітили те, що він сам боявся визнати.

І, можливо, настав час перестати тікати від власного серця.