Глава 38. Чесність

Єва мовчала.

Ці слова були простими.

Але вони звучали набагато важливіше, ніж будь-яке освідчення.

Вона дивилася на Дем'яна й не могла зрозуміти, чому він вирішив пояснити їй те, чого взагалі не був зобов'язаний пояснювати.

— Дякую, — тихо сказала вона.

— За що?

— За чесність.

Він ледь усміхнувся.

— Я мав зробити це раніше.

Додому вони цього разу їхали разом.

У машині було незвично тихо.

Але тепер це мовчання вже не тиснуло.

Навпаки.

Воно дарувало дивне відчуття спокою.

— Про що думаєш? — запитав Дем'ян.

Єва усміхнулася.

— Якщо скажу правду, буде ніяково.

— Спробуй.

Вона повернула голову до нього.

— Думаю про те, що ми дуже дивні.

— Чому?

— Бо двоє дорослих людей кілька днів мовчали через те, чого можна було уникнути однією розмовою.

Дем'ян тихо засміявся.

— Тут не посперечаєшся.

— От бачиш.

— Але є одна проблема.

— Яка?

Він на мить задумався.

— Мені значно легше вести переговори з партнерами на мільйони, ніж говорити з тобою про почуття.

Єва здивовано подивилася на нього.

Він одразу зрозумів, що сказав зайве.

— Я мав на увазі...

— Не треба.

Вона м'яко його зупинила.

— Не пояснюй.

Їхні погляди зустрілися.

І кожен із них почув більше, ніж було сказано вголос.

Наступного дня Андрій запросив Дем'яна та Єву на вечерю.

— Це не ділова зустріч, — одразу попередив він телефоном. — Просто хочу познайомити вас із моєю сестрою. Вона повернулася з-за кордону.

Дем'ян спочатку хотів відмовитися.

Але Андрій був надто наполегливим.

— Гаразд.

— Єву теж бери.

— Вона сама вирішить.

Коли Дем'ян поклав слухавку, то кілька хвилин дивився у вікно.

Потім вийшов до приймальні.

— Єво.

— Так?

— У мене є пропозиція.

Вона усміхнулася.

— Сподіваюся, цього разу не благодійний вечір.

Він засміявся.

— Ні.

— Уже цікавіше.

— Андрій запросив нас на вечерю.

Єва розгубилася.

— Нас?

— Так.

— Але ж...

— Це не робоча зустріч.

Вона опустила очі.

— Думаєш, це гарна ідея?

Дем'ян чесно відповів:

— Не знаю.

— Тоді чому погодився?

Він усміхнувся.

— Бо мені хотілося, щоб ти була поруч.

Єва затамувала подих.

Він сказав це так спокійно, ніби це була найприродніша річ у світі.

І саме тому ці слова торкнулися її серця.

— Добре, — тихо відповіла вона.

— Я піду.

Увечері, повернувшись додому, Єва довго стояла перед шафою.

Вона ніколи так ретельно не обирала, що вдягнути на звичайну вечерю.

— Це ж не побачення, — сказала вона своєму відображенню.

Але дзеркало, здається, їй не повірило.

Бо вперше за довгий час вона вибирала одяг не для роботи.

А для чоловіка, думки про якого дедалі частіше змушували її усміхатися.

І вона ще не знала, що саме ця вечеря стане початком змін, після яких повернутися до звичайних робочих стосунків уже буде неможливо.