Глава 37. Правда, яку не договорили

Єва поводилася бездоганно.

Як завжди.

Вчасно приносила документи.

Відповідала на дзвінки.

Усміхалася колегам.

Лише Дем'ян помічав те, чого не бачив ніхто інший.

Вона більше не дивилася йому в очі.

І це чомусь боліло сильніше, ніж він міг собі уявити.

Близько сьомої вечора офіс майже спорожнів.

Дем'ян вийшов із кабінету.

— Єво, ти ще працюєш?

— Майже закінчила.

— Тоді ходімо, я підвезу тебе.

Вона на мить завмерла.

Раніше вона б одразу погодилася.

Але сьогодні...

— Не варто.

— Чому?

— Я викликала таксі.

Він глянув у вікно.

Надворі знову починався дощ.

— Таксі ще не приїхало.

— Почекаю.

Її голос був спокійним, але занадто офіційним.

Дем'ян зробив кілька кроків ближче.

— Єво, що сталося?

— Нічого.

— Не кажи неправду.

Вона мовчала.

Він уже навчився розуміти її мовчання.

— Це через мене?

Єва тихо видихнула.

— Ні.

— Тоді через що?

Вона заплющила очі на мить.

«Не питай...»

«Бо я не зможу збрехати.»

Саме в цей момент її телефон завібрував.

— Таксі приїхало.

Вона швидко взяла сумку.

— Гарного вечора, Дем'яне.

І, не дочекавшись відповіді, вийшла.

Дем'ян залишився стояти посеред майже порожньої приймальні.

Він ніколи не почувався настільки безпорадним.

Щось змінилося.

І він не розумів що.

Наступного дня ситуація стала ще гіршою.

Єва зверталася до нього лише офіційно.

— Пане Орлов, документи готові.

— Пане Орлов, зустріч перенесено.

— Пане Орлов, вам телефонував Андрій.

Жодного «Дем'яне».

Жодної усмішки.

Він ненавидів цю дистанцію.

Особливо тому, що не знав, як її прибрати.

Після обіду до нього зайшов Андрій.

Достатньо було одного погляду, щоб зрозуміти — щось не так.

— Посварилися?

— Ні.

— Тоді чому ви обоє ходите так, ніби світ закінчився?

Дем'ян важко зітхнув.

— Не знаю.

— Не знаєш?

— Учора після зустрічі з Вікторією Єва змінилася.

Андрій усміхнувся.

— І ти досі не зрозумів?

— Що саме?

— Вона ревнує.

Дем'ян завмер.

— Це неможливо.

— Чому?

— Бо...

Він не договорив.

Бо відповідь була очевидною.

Якщо Єва ревнувала...

То це означало лише одне.

— Вона...

— Так, — кивнув Андрій. — Схоже, вона закохалася.

Дем'ян мовчав.

У голові луною звучали слова друга.

«Закохалася...»

Він не знав, чому відчув полегшення.

І водночас страх.

Бо тепер це були вже не лише його почуття.

Того ж вечора, коли Єва вже збиралася додому, Дем'ян підійшов до її столу.

— Можемо поговорити?

Вона повільно підняла очі.

— Про роботу?

— Ні.

— Тоді... про що?

Він на кілька секунд замовк.

— Про Вікторію.

Єва відчула, як серце почало битися швидше.

— Не думаю, що це моя справа.

— Це саме твоя справа.

Вона мовчала.

— Вікторія — моя колишня наречена.

Єва здивовано підняла на нього очі.

— Колишня?

— Ми розійшлися два роки тому.

— Але...

— Між нами давно нічого немає.

Його голос був спокійним і впевненим.

— Вона приїжджала лише через робоче питання.

Єва відчула, як напруга, яка не відпускала її два дні, повільно почала зникати.

— Чому ти мені це розповідаєш?

Дем'ян зробив ще один крок ближче.

— Бо мені важливо, щоб ти не думала про мене неправильно.

Їхні погляди зустрілися.

І вперше за останні дні Єва знову щиро усміхнулася.

Саме цієї усмішки Дем'яну бракувало найбільше.

І він зрозумів, що готовий зробити все, аби більше ніколи її не втрачати.