Глава 36. Коли бракує слів

Здавалося, усе повернулося до звичного ритму.

Наради.

Документи.

Телефонні дзвінки.

Робочі листи.

Лише між Євою та Дем'яном уже нічого не було звичним.

Після того танцю вони обоє стали обережнішими.

Наче боялися залишитися наодинці.

Наче один необережний погляд міг зруйнувати ту тонку межу, яку вони ще намагалися втримати.

— Доброго ранку.

— Доброго, Єво.

Вона поклала на його стіл папку з документами.

— Це договори, які потрібно підписати сьогодні.

— Дякую.

Вона вже розвернулася до дверей.

— Зачекай.

Єва обернулася.

— Так?

Дем'ян кілька секунд мовчав.

— Як книга?

Вона одразу зрозуміла, про яку книгу він говорить.

На її обличчі з'явилася тепла усмішка.

— Дуже цікава.

— Уже читаєш?

— Щовечора.

— Подобається?

— Так.

Вона зробила невелику паузу.

— Але, якщо чесно... вона подобається мені не лише через сюжет.

Він подивився їй просто в очі.

Вона не сказала більше нічого.

І не потрібно було.

Він зрозумів.

Ближче до обіду в офісі з'явилася несподівана гостя.

Струнка брюнетка у світлому костюмі впевнено пройшла до приймальні.

— Добрий день.

— Добрий, — відповіла Олена. — Ви до кого?

— До Дем'яна Орлова. Він чекає.

Єва мимоволі підняла голову.

Жінка була дуже красивою.

Стриманою.

Впевненою в собі.

— Ваше ім'я? — ввічливо запитала Олена.

— Вікторія.

Єва завмерла.

Саме те ім'я, яке вона бачила на екрані телефону того вечора в ресторані.

Дем'ян почув голоси й сам вийшов із кабінету.

— Вікторіє.

— Привіт.

Вона легко поцілувала його в щоку.

Єва відчула, як щось неприємно стиснулося всередині.

«Звісно...»

«Вони давно знайомі.»

Дем'ян перевів погляд на Єву.

Він одразу помітив, як змінився її вираз обличчя.

— Заходь до кабінету.

— З радістю.

Двері зачинилися.

Єва дивилася в монітор.

Але не бачила жодного рядка.

У голові крутилася лише одна думка.

«Чому мені так боляче?»

Вона ж не мала права ревнувати.

Вони не були парою.

Дем'ян нічого їй не обіцяв.

«Тоді чому здається, ніби мене обдурили?»

— Єво.

Вона здригнулася.

Поруч стояла Олена.

— Ти зблідла.

— Усе добре.

— Не схоже.

Єва лише похитала головою.

— Просто трохи втомилася.

Олена уважно подивилася на двері кабінету Дем'яна.

Потім знову на Єву.

Але нічого не сказала.

Майже через годину Вікторія вийшла.

Вона усміхалася.

— Було приємно побачитися.

— Навзаєм, — відповів Дем'ян.

Провівши її поглядом, він одразу повернувся до приймальні.

— Єво, зайди, будь ласка.

Вона глибоко вдихнула й увійшла до кабінету.

— Ти хотів мене бачити?

— Так.

Він уважно дивився на неї.

— Щось сталося?

— Ні.

— Ти впевнена?

— Абсолютно.

Вона відповідала занадто швидко.

Дем'ян це зрозумів.

Але не знав причини.

— Якщо в тебе є питання...

Вона перебила його раніше, ніж він договорив.

— Немає.

Її голос був ввічливим.

Але холоднішим, ніж будь-коли.

Дем'ян мовчки проводив її поглядом.

Уперше за весь час він відчув, що між ними знову виросла стіна.

І він навіть не здогадувався, що причиною цієї стіни стала жінка, яка для нього вже давно була лише спогадом.