Глава 31. Межа

Без термінових нарад.

Без гучних суперечок.

Без журналістів під офісом.

Єва навіть подумала, що після всіх подій їм нарешті дали трохи перепочити.

Але спокій був оманливим.

— Єво, зайди, будь ласка.

Вона постукала й увійшла до кабінету.

Дем'ян стояв біля великої дошки з планами нового проєкту.

— Потрібно організувати благодійний вечір для наших партнерів.

— Благодійний?

— Так. Компанія щороку проводить такий захід. Цього разу він відбудеться за два тижні.

Єва швидко відкрила блокнот.

— Скільки буде гостей?

— Приблизно двісті.

— Ого...

— Не хвилюйся.

Він уперше за кілька днів усміхнувся.

— Я тобі допоможу.

— Це звучить так, ніби ти робиш мені величезну послугу.

— Так і є.

Вона тихо засміялася.

— Добре. Тоді приймаю допомогу.

У наступні дні вони майже весь час проводили разом.

Вибирали залу.

Узгоджували меню.

Перевіряли списки гостей.

Обговорювали програму вечора.

Роботи було так багато, що вони часто залишалися в офісі до пізнього вечора.

Одного разу, коли годинник показував майже десяту, Єва важко відкинулася на спинку крісла.

— Я більше не можу дивитися на таблиці.

Дем'ян закрив ноутбук.

— Я теж.

Запала коротка тиша.

— Знаєш, — сказав він, — ще місяць тому я був упевнений, що ніхто не витримає цього темпу.

— Це зараз комплімент?

— Так.

— Тоді дякую.

Він уважно дивився на неї.

— Ні.

— Що "ні"?

— Це я маю дякувати.

Єва здивовано кліпнула.

— За що?

— За те, що тепер мені хочеться повертатися в офіс.

Її серце завмерло.

Вона не була готова почути такі слова.

— Дем'яне...

Він ніби прокинувся від власних думок.

— Я мав на увазі, що працювати стало легше.

Єва ледь усміхнулася.

— Звісно.

Обоє зрозуміли, що це була лише половина правди.

Того ж вечора, коли вони вже виходили з офісу, ліфт раптом зупинився.

Світло на секунду згасло.

Єва інстинктивно здригнулася.

— Спокійно.

Дем'ян натиснув кнопку аварійного зв'язку.

— Схоже, короткий збій.

— Ми застрягли?

— Ненадовго.

У невеликому просторі ліфта стало незвично тихо.

Єва намагалася не показувати хвилювання.

— Ти боїшся?

— Трохи...

Вона ніяково всміхнулася.

— З дитинства не люблю замкнені простори.

Дем'ян зробив крок ближче.

Не надто близько.

Рівно настільки, щоб вона відчула: вона не сама.

— Через кілька хвилин нас випустять.

— Звідки така впевненість?

— Бо я не дозволю тобі панікувати.

Єва тихо видихнула.

Його спокій дивним чином заспокоював і її.

Через кілька хвилин ліфт знову рушив.

Двері відчинилися.

Єва навіть не одразу вийшла.

— Усе добре?

— Так.

Вона усміхнулася.

— Просто... дякую.

— За що?

— За те, що був поруч.

Дем'ян нічого не відповів.

Вони мовчки вийшли з будівлі.

Він ішов трохи позаду, ніби переконуючись, що з нею справді все гаразд.

І лише коли Єва сіла в автомобіль, Дем'ян усвідомив одну просту річ.

Він більше не шукав причин бути поруч із нею.

Тепер він шукав причини, щоб не відходити.