Глава 30. Подарунок

Єва сиділа за своїм столом, переглядаючи останні документи, коли задзвонив телефон.

— Єво, це Андрій.

— Добрий день.

— Дем'ян зараз на останній зустрічі. Якщо все пройде добре, сьогодні ввечері він повернеться.

Єва сама не помітила, як усміхнулася.

— Це чудова новина.

— Передати йому, що ти за ним сумувала?

Вона розгублено засміялася.

— Не вигадуй.

— Шкода, було б цікаво подивитися на його реакцію.

— Андрію!

— Гаразд, мовчу.

Він попрощався, залишивши Єву з палаючими щоками.

Близько сьомої вечора двері офісу відчинилися.

Дем'ян виглядав втомленим, але задоволеним.

— Доброго вечора.

— Ви вже повернулися? — запитала Олена.

— Так. Як справи?

— Усе спокійно.

Його погляд одразу знайшов Єву.

Вона саме виходила зі свого кабінету.

На мить вони просто дивилися одне на одного.

Ніби три дні були не трьома днями, а кількома місяцями.

— Доброго вечора, — першою сказала Єва.

— Доброго.

На його губах з'явилася легка усмішка.

І Єва відчула, як із душі ніби впав важкий камінь.

Він більше не був холодним.

— Зайди, будь ласка, на хвилину.

Коли вона увійшла до кабінету, Дем'ян уже знімав піджак.

— Як минуло відрядження?

— Краще, ніж очікував.

Він підійшов до столу й дістав невеликий паперовий пакет.

— Це тобі.

Єва здивовано завмерла.

— Мені?

— Так.

— За що?

— Ні за що.

Він трохи зніяковів.

— Просто побачив і згадав про тебе.

Її серце пропустило удар.

Вона повільно відкрила пакет.

Усередині лежала книга.

Саме та, про яку вона якось мимохідь згадала під час обідньої перерви.

— Ти... запам'ятав?

— Так.

Єва дуже обережно провела пальцями по обкладинці.

— Дякую...

Її голос ледь тремтів.

— Це найнеочікуваніший подарунок, який я отримувала.

Дем'ян уважно дивився на неї.

Йому було достатньо побачити її усмішку.

Він уже знав, що не помилився.

— Можна поставити тобі запитання?

— Можна.

— Чому саме книга?

Він усміхнувся.

— Бо я не знав, що ще можна подарувати людині, яка щиро любить читати.

Єва засміялася.

— Виходить, ти досить уважний.

— Іноді.

Вона похитала головою.

— Не "іноді".

— Чому?

— Бо ти пам'ятаєш навіть те, що я сама давно забула.

Дем'ян нічого не відповів.

Вона мала рацію.

Він пам'ятав.

Її улюблений чай.

Те, що вона завжди запізнюється зі сніданком.

Які квіти їй подобаються.

Яку книгу вона хотіла прочитати.

І щоразу, коли вона нервувала, машинально крутила каблучку на пальці.

Він пам'ятав надто багато.

І це вже неможливо було пояснити просто хорошою пам'яттю.

Коли Єва вже збиралася виходити, вона раптом обернулася.

— Дем'яне...

— Так?

Вона трохи хвилювалася.

— Я рада, що ти повернувся.

У кабінеті стало тихо.

Вона одразу зрозуміла, що сказала більше, ніж планувала.

— Я... мала на увазі...

— Я знаю, що ти мала на увазі.

Його голос був напрочуд теплим.

— І я теж радий повернутися.

Єва усміхнулася й вийшла.

Двері тихо зачинилися.

Дем'ян підійшов до вікна.

На склі відбивалися вечірні вогні міста.

Він усміхнувся сам до себе.

Відрядження мало допомогти йому забути про свої почуття.

Натомість він повернувся з подарунком для Єви й ще сильнішою впевненістю, що вона займає в його думках набагато більше місця, ніж мала б.

А за дверима кабінету Єва міцно притискала книгу до грудей.

Вона навіть не відкривала її.

Бо зараз для неї найціннішим було не те, що було написано на її сторінках.

А те, що чоловік, який так боявся підпустити когось до свого серця, побачив цю книгу в чужому місті... і одразу подумав про неї.