Глава 29. Відстань

Єва автоматично подивилася на двері кабінету Дем'яна.

Зачинені.

Вона знала, що його немає в місті, але все одно зловила себе на думці, що чекає його появи.

— Доброго ранку, — усміхнулася Олена, ставлячи на стіл чашку кави.

— Доброго.

— Незвично без нього, правда?

Єва зробила вигляд, що не зрозуміла натяку.

— Просто роботи менше.

— Авжеж.

Олена ледь усміхнулася, але більше нічого не сказала.

Дем'ян приїхав до іншого міста ще до початку першої зустрічі.

Попереду був насичений день: переговори, презентації, підписання документів.

Він уважно слухав партнерів, ставив запитання, обговорював умови співпраці.

З боку здавалося, що він повністю зосереджений на роботі.

Але щоразу, коли робив коротку перерву, рука сама тягнулася до телефону.

Відкрити повідомлення.

Подивитися, чи не написала Єва.

«Ти поводишся як підліток», — подумав він із легкою іронією.

Телефон мовчав.

І чомусь це трохи засмучувало.

Близько обіду Єва отримала електронного листа.

Не з дорученнями.

Лише коротке повідомлення.

«Не забудь пообідати. Дем'ян.»

Вона перечитала його двічі.

Потім усміхнулася.

— Неймовірно...

Ще вчора він тримав дистанцію.

А сьогодні нагадував про обід.

«Він сам не знає, чого хоче.»

Ця думка трохи заспокоїла її.

Вона швидко надрукувала відповідь.

«Пообідаю. Але тільки якщо пообіцяєш зробити те саме.»

Натиснувши «Надіслати», Єва одразу пошкодувала.

«Навіщо я це написала?..»

Минуло лише кілька хвилин.

Телефон завібрував.

«Домовилися.»

Лише одне слово.

Але воно змусило її усміхнутися.

Увечері Дем'ян вийшов із готелю прогулятися.

Після цілого дня переговорів хотілося трохи побути на свіжому повітрі.

Вулиці були незнайомими.

Люди поспішали у своїх справах.

Він проходив повз невелику книгарню й несподівано зупинився.

У вітрині стояла книга, яку Єва згадувала кілька тижнів тому.

Тоді вона сказала, що давно хотіла її прочитати, але ніяк не знаходила часу.

Він усміхнувся.

«Пам'ятаю...»

Не роздумуючи довго, Дем'ян зайшов усередину.

Через кілька хвилин вийшов із пакетом у руках.

І лише тоді зрозумів, що щойно купив подарунок своїй помічниці.

Він зупинився просто посеред тротуару.

— Та що ж ти робиш...

Повернути книгу було нескладно.

Але він цього не зробив.

Натомість міцніше стиснув пакет і повільно пішов до готелю.

Десь у цей самий час Єва стояла біля вікна своєї квартири.

Дивилася на вечірнє місто й думала про чоловіка, який був за сотні кілометрів від неї.

Вони мовчали майже весь день.

Та чомусь ця відстань не віддаляла їх.

Навпаки.

Вона допомогла їм зрозуміти, наскільки вони вже звикли одне до одного.