Глава 28. Дистанція

Вона ще кілька хвилин лежала із заплющеними очима, згадуючи вчорашній вечір.

Ресторан.

Їхню невимушену розмову.

Його слова.

І той короткий дотик, від якого досі швидше билося серце.

Вона різко сіла на ліжку.

— Ні.

Потрібно перестати про це думати.

Вони нічого не зробили.

Нічого не сталося.

«Тоді чому здається, ніби сталося все?»

Дем'ян приїхав до офісу ще затемна.

Він майже не спав.

Перед очима знову і знову поставало обличчя Єви.

Те, як вона дивилася на нього в машині.

Як завмерла, коли він прибрав пелюстку з її волосся.

Він повільно провів рукою по обличчю.

— Досить.

Учора він дав собі слово.

Потрібно повернути все на свої місця.

Жодних вечерь.

Жодних особистих розмов.

Жодних ситуацій, у яких можна забути, хто вони одне для одного.

Саме тому, коли Єва постукала в двері його кабінету, він навіть не підвів очей від ноутбука.

— Доброго ранку.

— Доброго.

— Ось документи на підпис.

— Залиш на столі.

Лише три слова.

Без усмішки.

Без теплоти.

Єва мовчки поклала теку й вийшла.

Щойно двері зачинилися, Дем'ян важко видихнув.

«Пробач...»

Він чудово знав, що робить їй боляче.

Але був переконаний, що так буде правильно.

До обіду вони майже не перетиналися.

Єва сумлінно виконувала роботу, хоча всередині було неспокійно.

«Що змінилося?»

«Учора все було інакше.»

Можливо, вона справді все вигадала.

Можливо, вечеря нічого не означала.

Можливо, той погляд їй лише здалося.

Від цих думок ставало прикро.

Не тому, що її образили.

А тому, що вона вже встигла звикнути до іншого Дем'яна.

До чоловіка, який усміхався.

Жартував.

Пам'ятав, чи вона пообідала.

Ближче до вечора Олена зайшла до кабінету Єви.

— Усе гаразд?

— Так. А чому питаєш?

— Ви сьогодні обоє дивні.

— У сенсі?

— Пан Орлов знову став таким, яким був до твоєї появи.

Єва опустила очі.

— Напевно, багато роботи.

Олена уважно подивилася на неї.

— Якщо ти так кажеш...

Робочий день добігав кінця.

Єва вже збиралася додому, коли телефон задзвонив.

— Єво, зайди, будь ласка.

Голос Дем'яна був спокійним.

Вона постукала й увійшла.

Він стояв біля вікна.

Довго мовчав.

Потім повернувся до неї.

— Завтра я їду у відрядження.

— Надовго?

— На три дні.

Єва кивнула.

Чомусь у грудях стало порожньо.

— Усі доручення я надішлю тобі електронною поштою.

— Добре.

Знову мовчання.

Таке незручне, що хотілося якнайшвидше втекти.

— Це все? — тихо запитала вона.

Дем'ян дивився на неї кілька секунд.

Йому хотілося сказати зовсім інше.

Що він навмисно віддалився.

Що боїться власних почуттів.

Що вчора ледве стримався.

Але він лише кивнув.

— Так.

Єва ледь усміхнулася.

— Гарної дороги.

— Дякую.

Вона вийшла.

Двері тихо зачинилися.

І лише тоді Дем'ян дозволив собі заплющити очі.

Три дні.

Він переконував себе, що цього часу вистачить, аби повернути холодний розум.

Та він навіть не здогадувався, що саме під час цього відрядження станеться подія, після якої мовчати про свої почуття стане набагато важче.